"Марко Вовчок. Iнститутка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

при┐де хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бiдують!"
Та й заплаче.
- Серденько мо║, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду
не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi на
втiху... Що ж я вдiю? Рад би я, - каже, - небо прихилити, та не хилиться!
I почнуть отак обо║ собi журитись.

XV

Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото
навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються :
- Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Свата║?..
Ревнивий?.. Якi дари тобi дару║?.. Чи ти його поважа║ш, чи вiн тебе
слуха║?
- Вважайте самi, - одказу║ панночка всмiхаючись. Та й почне перед
панночками наругу на його зводити.
- Слухайте, - каже до його, - ┐дьте до мiста та купiть менi те й те, та
хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась!
Вiн зараз ┐де, купу║ там, що казано.
- Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! пдьте та змiнiть!
Менi такого не треба! От добро вишукали!
Знов ┐де вiн, мiня║. Або так. Хоче вiн води напитись, - вона:
- Не пийте, не пийте!
- Чому?
- Я не хочу! Не пийте!
- Та коли ж я хочу пити!
- А я не хочу! Чу║те? Не хочу!
I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послуха║. Коли то й
розгнiва║ться, одверта║ться од його, не говорить. Вiн уже i перепрошу║, i
блага║ - трохи не плаче.
Панночки при┐жджi дивуються:
- Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти
бога просила?
Наша панночка тiльки всмiха║ться.
Питають, що вiн ┐й подарував, - вона перед ними стеле оксамити та
атласи, що вiд старо┐ панi┐ ма║, та хвалиться:
- Це вiн мене обдарував!
Чудне панське кохання!
А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай ┐х слiд запав!
Стара тим часом розпиту║ про його, як вiн собi ма║ться, та й напитала,
що в його хутiр ║.
- Дитино моя! В його хутiр ║!
- Справдi? - покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. - Де? Хто казав?
- Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од яко┐сь тiтки у
спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на ┐┐ руках i вирiс.
- Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився? Мабуть,
невеличкий хуторець, - нiчим гаразд хвалитись. А все ж хутiр! Усе ж
держава!
Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радi║. Не зна║, що то
вiтають не його, - хуторець вiтають!