"Марко Вовчок. Iнститутка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

XVI

Об рiздвi ┐х заручили. Гостей-гостей на┐хало!.. Панночка така весела,
балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з не┐ не
зведе, - аж спотика║ться на ходi. Гульба точилась до самого свiту.
Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на свою
долю нарiка║:
- Що се я поробила! Що се я починила! Та яке мо║ життя буде вбоге! Нащо
мене мати на свiт породила! Горенько мо║! Доля моя сирiтська!
Стара тим i заручинам не рада, та втiша║ унучечку, вмовля║:
- Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!
- Чому господь не дав йому панства-багатства! - викрикне панночка та
так i вми║ться слiзоньками, по кiмнатi бiга║, руки заломуючи.
- Дитино моя! Серце мо║! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й
убогою не будеш. Усе, що я маю, все тво║.
Вона як кинеться до старо┐, обiйма║, цiлу║:
- Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi
пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!
- Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! - промовля стара, та й
сама плаче, й смi║ться.
- Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?
- Чого б то й бажати, та не випада║. Я такеньки мiркую: зостанусь я
-тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у
хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, - i хазяйство
переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, -
недурно сказано.
- Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на
свiт одродили!
- То будь же в мене веселенька, - не плач...
- Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка
до його:
- Бабуня нам Дубцi да║! Бабуня Дубцi да║!
Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво ┐й усмiхаючись:
- Ти радi║ш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i
покохались... Пам'ята║ш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий, -
як, було, з тобою походжа║мо, говоримо?
А вона йому:
- Садок зелененький, садок квiтчастий... Ти згадай, серце, якi Дубцi
дохiднi!
Молодий аж iздригнувся i дивиться на не┐, - нiби його щось разом
здивувало, злякало, у серце вжалило...
- Що ж? - пита║ панночка. - Чого на мене дивишся так? Хiба я що
нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?
I бере його за руку, сама всмiха║ться любенько. I вiн усмiхнувся:
- Ти ж моя, - каже, - хазя║чка кохана!

XVII

Повеселiшала панночка, клопочеться сво┐м посагом, загаду║ та й