"Остап Вишня. "Думи мо, думи мо..." (Укр.)" - читать интересную книгу автора

головi.
До чого просто це все!
Так от, щоб дiйти до цi║┐ простоти, - скiльки кровi, мук, страждань!
А як при║мно менi тепер, коли я обнiмаю щиро, любовно, крiпко Сашу
Прокоф'║ва, Твардовського, Тихонова, Грибачова!
Як я радуюсь (а я таки радуюсь, отут, за оцим мо┐м столом), як я
радуюсь, коли Нiколай Грибачов, коли Саша Прокоф'║в, Твардовський, Фад║║в,
Тихонов, Луконiн i всi-всi, - коли вони напишуть щось хороше... Щось для
народу. Для нас.
А тепер по секрету: я гордий, я задаюсь, що я перемiг, переборов у собi
i заздрощi, i нацiоналiстичну коросту, i все-все...
I я тепер, чистий у мислях, чистий у почуттях сво┐х, можу прийти до О.
О. Фад║║ва i сказати просто, чисто, хороше:
- Вiтаю! Люблю!
Тридцять п'ять лiт я в лiтературi!
Я дожив до того часу, коли я ходжу вулицями в Ки║вi - радiсний,
веселий, легкий...
I я гадаю, що всiма мо┐ми стражданнями, всiма мо┐ми серцями, i працями,
i думками я маю право сказати всiм мо┐м читачам, всiм мо┐м товаришам по
роботi:
- Я люблю вас!
А народовi?
Я не маю права сказати народовi:
- Я люблю тебе!
Я тiльки можу стати на колiна перед народом, уклонитися йому земно та й
проказати:
- Спасибi тобi, народе, що я ║сть я! Хай буде благословенне тво║ iм'я?

23 лютого, 51. Оце я собi думаю: що треба, щоб мати право з людини
посмiятися, покепкувати, навiть насмiятися, iз сво║┐, рiдно┐ людини? Не з
ворога. Ворога треба бити i вбивати...
А от своя, рiдна людина, як з не┐ можна посмiятися, щоб ┐┐ не образити
(убити - можна, але ображати... це не однаково)...
Так от: що треба, щоб посмiятися не з ворога,,, а з друга?
Треба - любити людину. Бiльше, нiж самого себе.
Тодi тiльки ти ма║ш право смiятися. I тодi людина разом з тобою буде
смiятися... iз себе, iз сво┐х якихось хиб, недолiкiв, недочотiв i т. д. I
буде такий дружнiй, такий хороший смiх...
Той смiх, що не обража║, а вилiкову║, вихову║ людину, пiдвищу║...
Коли ми вихова║мо людину до того рiвня, що вона любитиме смiх, як воду,
як повiтря, як сво║, як рiдне, без чого сумно жити, - отодi тiльки
зрозумiють NN. що не можна наслiдувати Руданського, бо наш народ хоче
смiху не часiв Руданського, а нашого хорошого, радянського часу.
Треба пiдтягати народ до розумiння смiху, хорошого, свiтлого, того
смiху, що ним у комунiзмi ми смiятимемося...

25 лютого, 51. Дивне дiло: десь отам, на Полтавщинi, син лебединського
сапожника Михайло Кiндратович Губенко, солдат, що при┐хав у Грунь, до
помiщицi фон Рот, був у не┐ за прикажчика (я баринi ручку цiлував. Факт!),
оженився в Грунi з молодою дiвчиною Параскою Олександрiвною (Балаш - ┐┐