"Володимир Винниченко. Терень (Укр.)" - читать интересную книгу автора

зовсiм неможливо.
Од Галинки йшли далi до старости, до монопольщика, до писаря. Перед
писаревим подвiр'ям неодмiнно танцювали. А пригравали до танцю пiснею,
також Тереньовою:

Ой, чук-писарчук,
Грузький писар Захарчук.
В цiй пiснi оповiдалось, що в Захарчука легка совiсть i важка кишеня, в
якi уже не, помiщались громадськi грошi, а тому вiн ┐х одсилав у банк.

I менi, розумi║ться, не важко було повiрити, що Тереня не любили.
Наочним же доказом тому були щовечiрнi розгони полiцi┐.
Причому кожний раз старались пiймати Тереня. Зловивши, садовили в
холодну, де не раз i били.
Але наслiдком цього на другий чи на третiй день з'являлась нова пiсня,
в якiй добродушно малювалась картина розгону спiвакiв i вияснялись причини
цього. Хлопцi знов збирались, знов ловили кого-небудь з них. Майже
щовечора по селi чувся дрiбний важкий топiт нiг, трiск тинiв, тюкання,
галас, тривожний гавкiт собак, матюки. Пiсля того наставала тиша, i тiльки
з поля, де пасли коней, ледве доносились тягучi самотнi звуки степово┐
мелодi┐.
А Терень складав собi тi пiснi не так вiд злостi на "барбосiв", як вiд
чогось iншого. Бог його зна║, що йому було таке, але вiн сам признавався,
що наче сила яка пiдштовху║ його в бiк: "Ану, ось на це скласти б
пiсеньку". I чи в полi з плугом ходить, чи з косою у лузi вимаху║ так, що
аж сорочка на спинi липне до тiла, чи ┐сть, чи лежить, все йому снуються в
головi пiснi. Часом i сам не радий тому.
Вже чого з ним не робили: роботи йому не давали, з лавки нiчого не
продавали, усовiщали, арештовували, забирали в його папiр, книжки, тюрмою
грозились. Тереньовi те все тiльки привiд до ново┐ пiснi. Старшина просто
радив на пiдставi циркуляру "про боротьбу з хулiганством на селах" вислати
по приговору чортового парубка аж на Сибiр, та й край. Але писар i iншi не
рiшались: бiльшiсть на сходi була б проти. Тут уже голота вступилась би за
свого, мiг би вийти непорядок i пониження властi.
Треба було винайти якiсь iншi способи. Але якi? Печiнки одбити? Одбити,
розумi║ться, легко, але не дасться бiсiв парубок на однi печiнки,
здоровий, буде противитись, не стямляться, як згаряча уб'ють. Почнеться
суд, тяганина, клопiт.

Все село, оскiльки я мiг судити, серйозно й напружено слiдкувало за цею
боротьбою, дiлячись на прихильникiв та противникiв Тереня. Але нiхто не
мiг сказати, чим скiнчиться вона.
А тим паче сам Терень. А втiм, вiн не дуже сушив собi голову тим
клопотом. Навiть те, що переслiдування начальства потрохи вiдганяли вiд
його парубкiв, здавалось, мало хвилювало його. Вiн мiг подовго й без
товариства бути. Жив вiн i так майже самотою, бо мати його, баба Секлета,
бiльшу частину року мандрувала по прощах. Коли вона виходила, Терень сам
собi варив ┐сти, якщо було з чого варити, i цiлi днi мовчав.
Але нi, неправда. Рiч, власне, в тому й була, що вiн не мовчав, а весь
час розмовляв, тiльки не з людьми, а зо всiм, що було круг його: кiньми,