"Володимир Винниченко. Терень (Укр.)" - читать интересную книгу автора

його трошки ближче до себе.
- Гостинцi? - хитнув я головою на пакунок.
- Е, де там! - I, раптом засмiявшись, додав: - А як кому, то й
гостинець. Бумаги та чорнила купив собi у Гуляйполi. От тут, за станцi║ю,
мiстечко. У нас менi не продають... Сердитi на мене. Ну, так я в
Гуляйполе.
- За бумагою?

- Атож. Я пiснi складаю та записую на бумагу. Раньше так пам'ятав, а
тепер щось не можу, забуваю. Ну, так записую...

Вiн говорив просто й з ласкавою посмiшкою, як про цiлком звичайну рiч.

Я подивився на пакунок, на великi, порепанi вiд роботи руки, на мiдяне
квадратове лице парубка.
- А за що ж на вас сердяться? За пiснi, мабуть?
- Атож. За пiснi й сердяться. Не люблять...
- Ану, прокажiть менi хоч одну. Я охотник до пiсень... Можете?
Менi хотiлось послухати творiв цього поета з лицем простодушного
бандита.

- А чому б нi? - охоче згодився вiн. Мабуть, привик уже до уваги й
навiть не соромився. - Яко┐ хочете: смiшно┐ чи сумно┐?
Я на хвилинку завагався. "Смiшна" десь буде така, що вiд не┐ стане
тiльки сумно. Отже, краще хай уже просто сумно┐.
- Сумно┐ то й сумно┐... Менi все одно.
Парубок поклiпав червоними очима i з тим виразом, з яким слiпi спiвають
псальми на базарах, монотонно, без виразу почав читать свою пiсню.
Менi вiдразу ж, з перших строф ┐┐, стало легко: пiсня парубка була
справдi сумна. В нiй просто й з тою нелукавою класичною красою, з якою
гуде лiс, скиглить чайка, плаче пугач на могилi, оповiдалась iсторiя
дiвчини, що попада на завод. Завод, мабуть, був цукроварний; там, як
спiвалося в пiснi, "солодкий цукор мiшають з гiркими сльозами", "за
копiйку душi порять, за двi винимають".

Мiсяць уже серйозно й пильно дивився на парубка, а парубок на його.
Здавалось, що вони вдвох склали ту пiсню про "солодкий цукор з гiркими
сльозами". Ввижалося - мiсяць перевiря║, чи так хлопець проказу║, як
складали вони.

Потiм я попрохав "смiшно┐". В "смiшнiй" було те саме, що й в сумнiй,
той же цукор з гiркими сльозами, та сама стара кривда вiд панiв та
начальникiв.

- Здорово обижа║ться на мене старшина за цю пiсню, - з посмiшкою
пояснив парубок. (А коли проказував найсмiшнiшi слова, був так само
монотонно серйозний).
В менi було чудне чуття зворушення, нiжностi i непорозумiння. Щось
подiбне почував я в дитинствi, коли, довго шукавши в небi дзвенячого
жайворонка, нарештi бачив його близько вiд себе - сiренького, миршавого,