"Володимир Винниченко. Терень (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Доброго здоров'я!
Я сказав це здалеку i навмисне голосно та весело, щоб показати, що я не
помiтив того, що робив подорожнiй. Вiн сидiв i плакав, безперестанку
витираючи очi темною хусткою.
Одначе це не зробило на його нiякого вражiння. Подорожнiй спокiйно
зиркнув на мене i плакав далi.
- Добрий вечiр! - уперто повторив я. - Спочива║те?
Вiн одняв хустку вiд очей i став клiпати ними на мене. Чи вiд свiтла
мiсяця, чи чого iншого лице його було жовто-буре, як осiннiй зжовклий
лист. Молоде ще, квадратове, з розвиненими, важкими щелепами, як з мiдi
вибите, лице. А повiки очей ярко-червонi, неначе вивернутi. Виявлялось -
вiн не плакав, а тiльки витирав сво┐ хворi очi!..
- Добрий вечiр... - привiтно сказав вiн, дивлячись на мене, трохи
зiгнувши голову на плече, - проти мiсяця, мабуть, було йому трудно
дивитись. I як тiльки вiн сказав цi слова, лице зразу стало м'яким,
ваблячим, нiтрохи не понурим, як здавалось.
- Спочива║те? - ще раз спитав я.
- Та от чортовi очi!.. - з ласкавим непорозумiнням хитнув вiн угору
головою, показуючи менi ┐х. - Болять та й болять, бодай би вони вже
видужали... Три года, як страдаю ними... Пороху дуже не люблять... Як
порох, так плачу... А сьогодня пройшов у Гуляйполе i - чисте горе... З
служби на побивку? Садiтьця...
Вiн навiть трохи посунувся, неначе те мiсце, де вiн сидiв, було
найкраще. Я скинув свою торбину, поклав свитку i сiв.
- Е, я з служби давно, - зiтхнув я, - iду роботи шукать, де бог
дасть...

- На економiю?
- Де буде. На економiю то й на економiю, у мужика то й у мужика...

Парубок хитав головою, цiлком мене розумiючи.
- А менi от таке горе, що нiкуди: очi! Вiн знов обережно почав витирати
┐х червоною, забрудненою аж до чорного хустиною.
Мiсяць, немов зацiкавлений нами, пiдлiз трошки вгору, щоб краще бачити
нас. Мабуть, вiд цiкавостi й серйозностi нашо┐ теми вiн трошки зблiд, i
лице його стало менше. Далина степу стала темнiшою, туманнiшою, а бiля нас
яснiше.

- А в нашого попа якраз одiйшов учора наймит... - з-пiд хустки сказав
парубок.

- Е? От i робота, диви, попада║ться!
Але я, правду кажучи, не дуже був задоволений перспективою попiвського
наймита.

I поми┐ винось, i снопи в'яжи, i п'яного попа спати вкладай, i попадi
кошика носи. Рiзноманiтнiсть велика, але стомлююча.
- А це далеко?
- Нi, ось тут, за тим лiсом. Верстов п'ятнадцять. Мiж нами лежав якийсь
пакуночок, загорнутий в сiрий грубий папiр. Парубок, витерши очi, пiдсунув