"Володимир Винниченко. Суд (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Чого навалились сюди?
Всi зупиняються й навiть потовплюються назад, тiльки попереду
зостаються соцькi з високим мужиком та прикажчиком, що хутко пiдходить до
земського начальника.
- Що за люди? Чого ┐м? - поверта║ться цей до прикажчика.
- Бунт, ваше благородi║! Ось... I бумажки! - важко диха║ прикажчик i
дрижачими руками вийма║ з кишенi пом'ятi невеличкi папiрчики.
- Бумажки? Бунт? - не розумi║ Самоцвiт. - Що за бумажки? Що за бунт?
- Так точно, ваше благородi║!.. Ось цей... всiх бунту║... О!.. - з
ненавистю дивиться прикажчик на високого мужика.
Самоцвiт бере папiрчика, розгорта║ й почина║ читати. Вигодоване червоне
лице його робиться червонiше й червонiше, а очi от-от не вискочать на
папiрчик. Дуринда також пiдходить i також загляда║ через плечi; всi
притихли, й навiть Крутоноженко, затуливши носа полою пiджака, пiдходить
ближче й дивиться на папiрчик.
- Хм... Ну, добре... - прочитавши, мурка║ Самоцвiт i, звернувшись до
прикажчика, кида║: - Хто читав, бачив?
- Так точно, бачив... Ось цей... I прочи┐...
- Хто роздавав?
- Хто роздавав? Я, ваше благородi║, не бачив, бо я вийшов уже, як
читали... Я ║ ото, як казали ви, зайшов до Никихвора Крутоноженка, сказав,
щоб iшов до вас, а од його пiшов до волостi... Дивлюсь, коло волостi
народ... Я поздоровкався, а потiм i кажу, як до людей: "Ви ж, кажу,
хлопцi, завтра не барiться; сьогодня пройшов дощик, то завтра зрання
виходьте, щоб до сонця ще встигти на Круту Могилу перебратись". Та,
значить, не вспiв ще договорити, як вони всi разом до мене: "А чорта, а
чорта!" - "Як, - кажу, - чорта?" - "А так, - кажуть, - годi за таку плату
робить, шукайте дурнiших". Це, значить, до мене з такими словами. А менi
наче що стукнуло в голову... Так мене наче й шпигнуло, що тут щось ║сть. А
вони, значить, як-от побачили мене, так i поховали зараз... Я до ┐х. "А, -
кажу, - так ви он як! Бумажки читати? Давайте сюди!" А вони (от вам хрест
святий!) менi... дулю!.. "На! - кажуть. - Та й пановi сво║му понеси..."
- Хто це казав? - важко сопучи, червоний, аж сизий, перебива║ його
Самоцвiт.
- Ось цей.. А потiм Долото Семен... I... прочи┐... други┐...
- Так ти смiв це казати? - злiсно поверта║ться до високого мужика
Самоцвiт. - Ти смiв це в мо║му селi?
Га?
- Про дулi я нiчого не знаю, - похмуро одповiда║ високий. - А про те,
щоб не йти на роботу, казав...
- Казав??? - аж задиха║ться земський. I видно, що його не так давить
те, що той казав не йти, як те, що вiн це казав у "його селi". I видно, що
йому й нiяково, i злiсть бере, i страшно чогось.
- А казав! - твердо згоджу║ться високий. - I ще казатиму!.. Де ж таки
видано, щоб дорослiй людинi та по тридцять копiйок у жнива платилося?.. Та
краще пальцi сво┐ гризти, нiж за таку плату робити...
Земський просто нiмi║. Вiн якось потеряно поверта║ться до блiдого
Дуринди, розводить руками й говорить:
- От вам!..
- Да! - дивиться й собi на його Дуринда. А в валцi потрохи почина║ться