"Володимир Винниченко. "Слово за тобою, Сталiне" (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Тш-ш! Били "передмовно", щоб одразу сповнити його страхом i щоб вiн
не вiдмовлявся.
- Вiд чого??
- Вiд сексотства... - пошепки сказав Сергiй Петрович. - Так, так,
Марусенько, хлопця дванадцяти рокiв били гумовою палицею, щоб вiн не
вiдмовився бути шпигуном за сво┐м батьком i донощиком на нього. I що ж,
по-тво║му, вiн повинен бути моральним, чесним i не згоджуватись? Га?
- О Боже мiй! О Боже мiй! - з жахом прошепотiла Маруся.
- От вiн пiсля цi║┐ екзекуцi┐ лежить оце лицем униз i не може сидiти. Я
ще не бачив його тiла. Коли гумовою палицею бити, то слiдiв, кажуть, на
тiлi не лиша║ться, але всi м'язи напевне посiченi. Йому наказано, пiд
страхом люто┐ кари йому i менi, нiкому про це не розповiдати. Але дурнi
люди: не все страхом можна примусити робити. Ваня не мав страху менi
сказати. А я не маю страху тобi про це говорити. Не маю, бо бачу, яка ти
║. А крiм того я маю говорити тобi ще про iншi речi. Ходiм у хату.
I вiн, не чекаючи вiдповiдi, трудно пiдвiвся й пiшов до дверей. За ним
Маруся. Коли вони ввiйшли в кiмнату, то побачили Iвасика, що сидiв коло
розчиненого вiкна боком, на стегнi бiля столу, поклавши на нього голову.
Вiн зараз же пiдвiв ┐┐ й голосно сказав:
- Я все чув, що ви говорили. Але я не пiду доносити в мiлiцiю.
Маруся швидко пiдiйшла до нього, обняла його за плечi i, пригорнувши до
себе, стала жагуче цiлувати його в чоло, в голову, в лиця. Iвасик тiльки
похитувався й сильно стискував ┐┐ за руку.
- А тепер, дiти, - сказав Сергiй Петрович, - ми зробимо так: зачинимо
вiкно, щоб нiхто звiдти нас не чув, переведемо Iвасика на його лiжко,
покладемо його так, щоб йому було зручно, а самi сядемо коло нього й
трiшки поговоримо.
Iвасик не протестував. Вони так i зробили. В хатi вже починались
сутiнки, але лямпа зо столу заганяла ┐х у кутки. Рухи в дядi Сергiя були,
на диво Марусi, не такi як звичайно, не шамотливi, а незвично повiльнi,
поважнi, i руки злегка тремтiли.
- Ну, от. А тепер, Марусино, та й ти, Iвасику, слухайте пильно, що я
вам казатиму. Хто зна, чи доведеться ще говорити отак, та що буде з нами
завтра. Бо я бачу, голуб'ята мо┐, що на нашу родину почалось уже серйозне
полювання. Тому, поки ще не пiзно, я хочу переказати вам мiй досвiд i мо║
знання, може, вони вам на що-небудь здадуться, та, може, коли ви вцiлi║те,
передасте далi тим людям, якi житимуть пiсля нас. Я не думаю, що, коли
мене арештують, то арештують i вас. Отже...
- Але за що ж тебе i нас мають арештувати?! - скрикнула Маруся. - Ти -
член партi┐, професор. Батько так само, член Верховно┐ Ради. Що ми
зробили?!
- Тшш! Не так голосно такi слова кажи. Ми нiчого не зробили, але вони
думають, що ми можемо, що здатнi зробити. I цього, дитино, досить, щоб
нас... "знешкодити".
- Без жодних доказiв?!
- Для них найкращi докази в доносах ┐хнiх сексотiв.
- Значить, я можу тепер кого-хоч загубити сво┐ми доносами?
- Так, од тво┐х доносiв багато буде залежати,_ _┐х перевiрять, i коли
вони хоч трошки пiдтвердяться, загине той, на кого ти донесеш. Не
пiдтвердяться, тебе вiзьмуть на пiдозру i ти можеш загинути. Бо, значить,