"Володимир Винниченко. Роботи! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

┐┐ заберуть: занадто вже довго тягнулось це чекання. I навiть iнодi
ставало страшно чогось, подумавши, що ┐┐ справдi заарештують. Тодi ┐й
пригадувалось зараз же жалке, винувате обличчя Максима i ставало так
нудно, так безнадiйно, що хотiлось, просто-таки хотiлось в тюрму.
Одного вечора було занадто якось тоскливо. За стiною у хазяйки, в яко┐
наймала цю кiмнату, хтось тихо грав на п'янiно, щось рiвно й поважно
ходило над головою, й ледве долiтав шум з улицi.
Людмила, серйозна й поважна, з трохи зблiдлим лицем i затягнена в чорну
сукню, сидiла й мовчки слухала гостя-студента, який, очевидячки, почував
себе нiяково й важко, але сидiв все-таки i з робленою жвавiстю оповiдав
щось. Вона iнодi поглядала на його, криво, з натугою усмiхалася, коли вiн
смiявся, i почувала, як нудьга все бiльше та бiльше скову║ ┐й груди.
"Чи пiде ж коли вiн, боже мiй!" - думалось ┐й. А гость, як бува║ завше,
чим бiльше почував себе нiяково, тим бiльше хотiв скинути це з себе i ще
бiльше заплутувався.

Раптом зачувся тихий стук у стiнi. Людмила й студент зразу озирнулись i
мовчки стали слухати. Стук повторився голоснiше й твердiше.
- Стукають! - для чогось шепотом промовив студент i питаюче подивився
на не┐. Людмила трохи зблiдла, потiм почервонiла й раптово встала. Встав i
гость.

- Це до мене, - нарештi промовила вона якось здавлено i з одча║м
подивилась на його. А вiн, нiби зрозумiвши, хутко кинувся до сво║┐ шинелi
й, поспiшаючи, став одягатись, промовляючи:
- Я не буду перешкоджати вам... Я колись другим разом...
I видно було, що й сам радий був стуковi. Людмила нiчого не сказала й
нетерпляче тiльки дивилась на його, прислухаючись iнодi й схвильовано
дихаючи.

Коли гость одяг шинель, вона раптом, згадавши щось, хутко вийшла в
сiни, хапаючись одiмкнути дверi, i, прошепотiвши в них: "Сховайтесь
нагору!", знов зачинила ┐х i повернулась до кiмнати. Гость уже одяг калошi
i, тримаючи картуза в руках, поспiшно протягнув ┐й руку. Людмила потрясла
┐┐ i, щось говорячи, знов одiмкнула дверi на сходи й випустила його.
Студент вискочив, пильно озирнувся, але, не зобачивши нiкого, мов знов
зрозумiв щось, пiдняв з якимсь бормотанням картуза й хутко збiг униз.
Людмила зосталась сама. Коли грюкнули внизу вхiднi дверi, вона хутко
пiдiйшла до сходiв, що йшли на третiй поверх, i прошепотiла:

- Максиме! Максиме!
Зараз же зачулась якась важка хода i на сходах почала спускатись якась
постать в свитi, чоботах i високiй чорнiй шапцi.
- Скорiше, скорiше!..
Постать ще важче застукала чобiтьми i хутко пiшла за Людмилою.
- Бо-о-же! Який вiн!.. - радiсно дивилась вона на його, озираючи з нiг
до голови й тримаючи за руку. А Максим ясно й щасливо дивився на не┐ i не
соромився, не мняв нiяково шапки у руках i навiть не звертав уваги, що з
грубих чобiт його потрохи стiкала вода на чисту пiдлогу й зоставляла
бруднi, чорнi слiди. Лице його знов пашiло здоров'ям, енергi║ю i якоюсь