"Володимир Винниченко. Роботи! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Ну?

- Та що ж я, добродiйко, буду розказувати.
- Товаришу! - пiдвела вона голову i строго подивилась на його. - Я перш
усього не "добродiйка", а "товаришка". Останнiй раз вам говорю, що я для
вас не "добродiйка", а "товаришка Людмила", як ви для мене "товариш
Максим"... Розумi║те?
- Та розумiю, але ж... як же...
- Без "але ж". Це раз. А друге, сiдайте i зараз же розказуйте все...
Менi нiколи, я ще маю справу до вас... Де Сашко?
- На роботi ще.
- I Василь?

- I Василь.

- А ви?

Максим знов усмiхнувся й мовчки став для чогось гладити рукою круглий
довгий жмут паперу. Людмила подивилась на його, подержала трохи свiй
погляд на його губах, на яких грало щось болiсне й безнадiйне, i зараз же
одвернулась.
- Прогнали чи знов самi покинули? - глухо промовила вона.
- Сам, - прошепотiв вiн i хутко подивився на не┐. Але вона дивилась
кудись на дверi й не казала нiчого. Максим ще трохи постояв i нерiшуче сiв
на другий кiнець лави. В хатинцi стало тихо. Максим декiльки разiв
подивився на не┐, але вона сидiла непорушно, й тiльки видно було, як тихо,
ледве помiтно, хвилювались високi груди ┐┐ пiд чорною сукнею.
- Товаришко! - нарештi несмiло промовив вiн.
- Ну? - не повертаючи голови, обiзвалась Людмила.
- Ви сердитесь на мене?
- Серджусь.

Максим ще жалкiше усмiхнувся й хотiв щось сказати, але тiльки обсмикнув
сорочку й нервово повiв плечима.
Людмила повернула голову й мовчки подивилась на його. I знов ┐й щось
гостро здавило в грудях, знов якось страшно стало, дивлячись на цей
знайомий ┐й, жалкий i сумний вираз його безпокiйних очей i уст. I знов
вона одвернулась.

- Ну, говорiть же, я ж чекаю, - м'яко прошепотiла вона. - Говорiть все.
Коли покинули?

- Учора.

- Грошi ма║те?
- Нi... Так трохи... Маю...
- Товаришу!..
- пй-богу, маю!
- Покажiть!