"Володимир Винниченко. Раб краси (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Постать встала, переступила через клунок i, нечутно ступаючи босими
ногами, пiшла на дорогу. Тут згуки були дужчi, виразнiшi. Наче вхопившись
за них, як за шворку, постать помалу посунула за ними i, дiйшовши до
рiвчака, раптом обiрвала ┐х.
- Хто тут? - з тихим ляком скрикнув Василь.
- А це хто гра║? - замiсть одповiдi прошепотiла постать, нахиляючись
над Василем. I перед ним забiлiла хустка, з-пiд яко┐ трохи темнiше
дивилось йому в очi лице Катрi. - Так це ти гра║ш? - м'яко промовила вона
й, одхилившись, мовчки стала дивитись на його нахилену голову. - А я не
знала досi, що ти так гарно гра║ш. Де ти вивчився?
- Коло череди... - тихо сказав Василь.
- Он як...- протягнула Катря й помалу сiла поруч його, пустивши також
ноги в рiвчак.Служив у якономi┐?
- Атож...
- Ти перший раз на заробiтках?
- Перший.
Вони замовкли. Василь, схиливши голову, вертiв в руках сопiлку, а вона
задумливо дивилась йому на руки й слухала, як в грудях ┐й ворушилось щось
тепле, нiжне, рiдне; слухала, як воно розливалось в руки, ноги, в голову,
i хотiлось вiд того говорити, смiятись, плакати.
- Чого ти несмiливий та смутний такий? В тебе батьки ║?
- Нема... Давно померли... Один дядько Софрон...
- Того ти й смутний такий раз у раз?
- Нi... Я так... Менi просто сумно. Од всього сумно.
- Чого ж то? Болить щось у тебе?
-Нi... Так. Менi од всього сумно. Не знаю. Сонце заходить - сумно; дощ
iде - сумно... А надто як сонце заходить... За це мене й прогнали з
якономi┐. Хiба я знаю? Вони кажуть, що я сплю... А я й не сплю, а так...
Лежу, а воно щось ссе в грудях, хоч рiж... Давно вже се менi... У церквi
спiвають, а я плачу... Тiтка Саня й одшiптувала, та не пособля║...
- Що ж воно таке?
- Не знаю... Сумно менi... От то як сонечко сiда║ та гарно так, то
чогось плакать хочеться... I вже про череду забуду, про все... Тiльки
граю... I били мене... Один раз прикажчик як оперiщив гарапником через
голову, так i розпанахав спину... А тепер прогнали з якономi┐...
Катря мовчала й дивилась на його. Паровоз раптом дико крикнув, наче хто
вколов його, i почав часто й схвильовано дихать.
- Я бiльше вночi люблю грать, -- нiхто не чу║... Як слуха║ хтось, то я
не можу грать.
- А як я буду слухать, гратимеш? - ледве чутно спитала Катря.
Василь мовчав.
Десь далеко-далеко засвистiв по┐зд. На станцi┐ щось безупинно дзвенiло
i важко дихав паровоз.
- Гратимеш, Василю?
- А ти зна║ш, як мене й звуть? - повернув вiн до не┐ голову, i чуть
було по голосу, що вiн соромливо й радiсно посмiхнувся.
- Знаю... - посмiхнулась i Катря. - А як мене звуть?
- Катря.
- Так. Ну що ж, гратимеш при менi?
- Не знаю. При тобi менi хочеться грати жалiбно┐.