"Володимир Винниченко. Раб краси (Укр.)" - читать интересную книгу автора

словами... То вже так...
Василь одвернувся i лiг лицем на розстелену свитку. Вiн лежав так до
вечора. А коли дядько Софрон, бурмочучи, вмостився коло його й засопiв
носом, вiн пiдвiвся i сiв. Вгорi крiзь листя береста, як золотi цвяшки,
жовтiли зорi; десь важко, стомлено пихтiв паровоз; за тином гомонiли люди.
Вiн вийняв сопiлку, нерiшуче приставив до губ i знов одняв ┐┐. Потiм тихо
встав i пiшов мiж рядами сплячих за тин. По дорозi йшли якiсь люди й
голосно балакали. Один з ┐х гикав i, видно, кудись поривався, бо другi
спиняли його й говорили:
- Ваня!.. Будь чела║ком... Ваня... Остав... Зач║м?
- Н-нiк-када! - рявкав той.
- Ванюша!.. Я тiбе друг? Ну, скажи мiн║: друг?
Василь тихо одiйшов на другий бiк дороги i, постоявши, сiв пiд
деревами, спустивши ноги у рiвчак. Люди сховались за станцiйним амбаром, i
на дорозi стало тихо. Проти Василя чорнiли дерева подвiр'я, праворуч
блищала свiтлом станцiя, а лiворуч та║мниче темнiло мовчазне, глибоке
поле. Вiн вийняв сопiлку й заграв. Спершу згуки вилiтали з не┐ нерiшуче,
несмiло i наче ховалися зараз же в тьмi, боячись плавати тут, недалеко вiд
цих чужих, ворожих ┐м кам'яних будинкiв. Але будинки тихо собi стояли, i
згуки насмiлювались, росли i тонкими низками розбiгались на всi боки.
Хутко вони заповнили собою все повiтря над дорогою й подвiр'ям. I,
здавалось, то були вже не згуки дерев'яно┐ засмальцьовано┐ палички, а
гострi, колючi думи, якi на чорних, незримих крилах летiли вiд рiвчака i
билися в душi. I, вриваючись туди, вони з болем впивалися в серце, дряпали
мозок, i серце нило, а в головi здiймались картини, рiднi, далекi, пекучi.
Ось сопiлка захурчала, двi ноти, змiнюючи одна одну, затрiпались в
повiтрi, - i в очах сто┐ть картина. Поле. На горi буйно хита║ться пiд
холодним вiтром ранку сиве жито; хита║ться i слуха║ веселих, балакучих
жайворонкiв. Вони наче поспiшають сказати йому, що вже далеко-далеко за
селом сонце вiялом розставило в небо сво┐ золотi пальцi i зараз буде
тепло-тепло. Внизу, за га║м, клепа║ хтось косу; скрипить десь вiз за
могилою, а попiд га║м на толоцi пасеться череда, i звiдти, переганяючи
одна одну, бiжать з хурчанням двi ноти.
- Який то чортяка свистить там? - зачулось раптом басом iз подвiр'я.
Нiхто нiчого не одповiв, тiльки iз сопiлки побiгли за двома нотками ще
другi, то зникаючи, то бiгаючи наввипередки, носились у тьмi.
Бас помовчав i трохи згодом промурмотiв:
- А гарно гра, собача шкура!
- То мiй Василь... - озвавсь тодi Софрон з-пiд дерева. - Суму║
парняга... Сумний вiн у мене...
Згуки вже й голосiв не лякались. Вони несли з собою шматки страждання,
шматки невиплакано┐ журби й були смiливi i гордi через те. Вони
пробирались через тин, ставали над подвiр'ям i шпурляли тим стражданням в
вимученi душi лежачих людей. I люди цi зiтхали, неспокiйно вертiлися з
боку на бiк i починали стиха балакати про те, що ворушилось i вставало в
серцi i в мозку.
Серед одно┐ купи лежачих людей пiдвелась якась постать i сiла. Сопiлка
плакала й жалiлась знайомим спiвом на долю, яка блука║ десь, покинувши
сиротою в наймах ║дину доню. Тужливо лл║ться мова донi, благаючи ворона
однести вiсточку неньцi. I кряче ворон в темнiм га┐, неньку сповiщаючи.