"Володимир Винниченко. Федько-халамидник (Укр.)" - читать интересную книгу автора

нiчого. Його думка зовсiм iнша.
Хлопцi догадуються i прив'язують до хвоста ганчiрку. Тодi змiй плавно й
легко здiйма║ться вгору. При║мно держати його! Вiтер чудесний, тiльки
розсотуй нитки та дивись, щоб на вузликах добре зв'язанi були. Змiй
кокету║ i хита║ головою то в той бiк, то в другий, наче комусь шепче на
вухо то з одного боку, то з другого. А як дерчiтки ще начепленi, аж дух
радi║! Цiлий день би стояв, та держав, та дивився вгору. Небо
високе-високе, син║ та холодне. А змiй у ньому бiлий-бiлий, хилита║ться,
хвостом злегка водить, наче плава, наче йому душно i вiн лiниво обмаху║
себе вiялом. I ледве-ледве чутно лл║ться од його дирчання дирчаток. Не
тiльки бачиш, а й чу║ш. Так наче Гриць або Стьопка там угорi i тягне за
нитку, балу║ться там i дирчить униз.
Нитка вже дугою пiшла. Ех, погано путо зроблено! Як _добре зробити
путо, нитка не дасть дуги. Ну, та нiчого - розсотуй далi. Нитка рiже руку,
але то дурниця. Змiй все далi й далi в'║ться в небо, ста║ менше та менше.
- Телеграму давай!
Пуска║ться телеграма. Бiленький папiрчик начiплю║ться на нитку i
пiдсову║ться трошки вгору. Вiтер пiдхоплю║ - i пiшла телеграма. Ось
зачепилась за вузлик i пруча║ться, вирива║ться, от трохи не крикне вниз:
"не пускають!". Але тут треба шарпнуть нитку. Вiтер знов пiдхоплю║, i
попливла знову вгору бiла вiсточка. Ось уже вона недалеко, вже вона в тому
мiсцi, де навiть Гаврик не може бачити нитки. Ось-ось змiй прочита║
телеграму.
Але тут всi разом чують крик i переводять очi з змiя на землю. Iде
Федько. Iде i кричить. Вiн мiг би пiдiйти тихенько, так що й не почув би
нiхто,але Федько того не любив. Вiн ще здалеку кричить:
- Ану, гей там, давай сюди змiя!
Буде однiмати. Федько iде змiя однiмать.
Руки в кишенi, картуз набакир, iде, не поспiша║. Але тiкать i не
пробуй, Федько усяку собаку випередить.
Хлопцi починають швидко зсотувать нитки. Але що то поможе?
- Давай змiя! - пiдходить ближче Федько.
Гаврик кривить губи i хмика║. Стьопка зблiд, але хутко зсоту║ нитки,
зиркаючи на Федька.
Спiрка пiднiма║ з землi камiнь i кричить:
- Ану, пiдiйди! Ану!
Але Федько навiть рук не вийма║ з кишень i таки пiдходить.
- Давай сюди змiя!
Тут вiн уже вийма руки з кишенi, бо Спiрка затуля║ собою Стьопку i
пiднiма руку з каменем. Але сам Федько каменя не шука║, вiн тiльки
дивиться за Спiрковою рукою.
- Да║ш змiя?
- А це твiй змiй?
- Однiму та й буде мiй.
- Овва! Задавака! Так i провалю голову, тiльки пiдiйди.
- Ану, бий!
Федько навiть груди пiдставля║, так наче йому тiльки того й хочеться,
щоб його вдарили каменем. Чуб йому стирчком вилiз з-пiд картуза, очi хутко
бiгають.
А Стьопка зсоту║, а Стьопка зсоту║! Змiй тiльки дирка║ далеко вгорi та