"Григip (Григорiй) Тютюнник. Син прихав (Укр.)" - читать интересную книгу автора

проспiвав: "клiце во Криста крестiтеся i вл║костеся",- вiддала Борка Ритi
й сказала:
- Можна вдягати. А крижмо вiзьмiть собi... Далеко вам ┐хати? Нiчого,
скоро буде автобус,-поторкала тонким пальчиком Боркiв нiс, усмiхнулася й,
кивнувши свекрусi та невiстцi, вийшла.
- Скiльки ж з нас? - шепотом спитала Дзякунка.
- Як з усiх,- зiтхнув батюшка.- П'ять. А якщо дитину держить матушка -
десять.
Дзякунка дiстала з-за пазухи бiлий вузлик, розв`язала його зубами й
подала поповi теплу десятку.
"Ач, яку грiнку вбив за пiвчаса",- подумала неприязно i попросила
смиренно:
- На часточку, батюшка, запишете Микиту, Марфу
i новопреставленого Мефодiя.
- Гаразд,- пообiцяв молодик, навiть не пробуючи запам'ятати iмена
усопших.
Коли опинилися за ворiтьми, Рита сказала, ледь примруживши гарненькi
очi:
- Такий красивий та привiтний...
Дзякунка помiтила той дiвоцький прижмур i мовила сердито:
- Еге ж, за десятку можна i в янгола обернутися, лодiм виденько до
антобуза, бо пече так, що ще й мнясо пропахне, то будуть нам хрестини.
I вперше подумала про невiстку погано:
"Ба, як швидко придивилася. Для тако┐ треба добру вуздечку..."
Павло прокинувся рано i, доки батько сходив по кiмлю, встиг уже
спорядити вдягачку на рибу: знайшов у повiтцi стару батькову сорочку,
драну на лiктях, полатанi, батьковi ж таки, штани, що не сходилися йому в
поясi, то доточив петельку з мотузочка, та шкарубкi чоботи з вiдстрялими
пiдошвами - хоч i тектимуть, зате ноги не попробива║ на корчах i
очеретянiй стернi.
Так у дрантi й до рiчки надумав був iти, але батько розрадив:
- Нi, синок,- сказав,- куди ж воно... Це як селяниновi, то i в такому
личило б вигiн перескочити. А тобi, при тво┐й должностi, при сво┐й машинi,
костюм он який - i таке дрантя... Ти краще бери кiмлю, а я це
обмундирування пронесу пiд полою. Торбу злагодив?
Павло показав чималу брезентову шаньку, пошиту разом з фартушками на
стекла - воду в радiатор заливати.
I рушили: попереду Павло в новому костюмi, черевиках та брилi, позаду
Никифор з торбою, дрантям та чобiтьми пiд полою.
- Якби сонечко вгрiло,- гомонiв Дзякун,- i вода потеплiшала б, i риба
стала пiд берег, бо зараз вона гуля║.
- Я й гулящу пiймаю,- сказав Павло.
Коло рiчки вiн перебрався в лахмiття i зразу став нiяким не майстром
заводським i не поважним гостем, а звичайнiсiньким собi ковбишiвським
дядьком, що прийшов помогти бабам мочити коноплi - так попростiшав ураз i
навiть ре-готнув, оглянувши себе. А Никифоровi аж прикро стало вiд того
синового вигляду: наче перекинувся Павло iз пана в попихачi...
"Аби хоч не побачив хто",- подумав та й порадив синовi:
- Ти отамо помiж хвойлiвськими очеретами бовтайся. Там линки ║ i з
берега не видно, хто воно та що. А я перегодом прийду з одежею.