"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пальцями за гудзик на гiмнастерцi, крутить i дивиться у вiчi:
"Садок ║, кугуте? Принеси груш. А я за тебе заступатись буду. Нема? Що
ж ти тодi за кугут?" Мене не займають. Один почав був щось про "жратуху",
щоб я принiс чогось iз дому попо┐сти, але Гришуха сказав йому: "Ша, вiн
наш". Видно, вiн зна║ нашi автобiографi┐. Менi чужо в цiй п'ятiй групi i
холодно всерединi, тремтить там щось, хоч он як сонечко свiтить, i
горобцiв на деревах навколо плацу - як попелу: цвiрiнчать, грiються на
теплi. Вийти б тихенько з оцього "шкентеля" та поза спинами, поза спинами,
наче менi кудись треба. А там завернути за Нарбуд - i додому. Iшов би оце
шляхом понад стовпами до села... Молотарка в полi гуде, од паровика дим
стелиться i пахне теплим, ворони по стернi походжають, Хетезе коло лiсу
просянище оре... Зайшов би в лiс, напився води з джерела, попо┐в
грушок-падалиць... Вони зараз листям прикиданi. Накри║ш листок долонею -
щось тверденьке. Як не патрон, то грушка, м'яка, коричнева всерединi, сама
тане в ротi. А завтра принiс би оцю форму, поки нова... Нi, ти ба! Сам он
як просився, у директора був... Павлентiй! А тепер назад рачки... Тепер
уже стiй! I я зводжуся навшпиньки, щоб побачити сво┐х Василiв. Усi вони в
першiй, найдорослiшiй i найграмотнiшiй групi - "механiки ceгe[1] машин".
Не видно Василiв. Однаковi пiлотки, однаковi стрижецi потилицi.
Незабаром групи, починаючи з першо┐, одна за одною, стро║вим кроком
рущили з плацу до ┐дальнi. Попереду - майстри, збоку, прикомандуючи: "Раз!
Два!.. Лiвой!" - крокували старости. Iшли напружено, як дерев'янi, сiкли
ногами дорогу, вибиваючи пiдошвами такти пiд отi "рраз-два!". Директор,
викладачi, замполiт вiддавали кожнiй групi честь i ледь посмiхалися при
цьому.
А наша п'ята зосталася на плацу. I стояли ми вже не строем, а як
попало.
- Альо! Чого сто┐мо? - загули дитбудинкiвцi.
- Гришухо! Веди на рубон[2]!
Староста, який стояв спиною до нас, обернувся i повiльно просвистiв
з-пiд тонко┐ губи в рудому пушку:
-Тссiхо!
Мабуть, його побоювалися i дитбудинкiвцi, бо замовкли одразу.
I раптом хтось вигукнув:
- Бра'! Майстра ведуть!
Iз двору училища, куди вмаршировувала остання, десята, група, iшов до
нас директор, швидко пiдтягаючи лiву ногу за лакованим цiпком. Поруч,
ледве встигаючи за директором, дрiботiв якийсь дiдусик. Вiн був у
ремiсницькiй формi, новiй-новiсiнькiй i настовбурченiй Ще гiрше, нiж у
мене; передня пола гiмнастерки сягала йому нижче колiн i, йдучи, вiн
пiдбивав ┐┐ ними, як фартушину; брезентова ремiняка, з нiкельованою бляхою
"РУ", була заперезана аж пiд грудьми; штани мели пилюгу, i з-пiд одноi
халошi за кожним крочком викидався вперед довгий шнурок вiд черевика. Коли
вiн, щось кажучи директоровi на ходу, повернувся до нас боком, ми
побачили... Нi, вiн не був горбатий, але такий сутулуватий, наче пiд
гiмнастеркою за плечима у нього висiв баян... Руками дiдусик розмахував
по-стройовому, дуже кумедно, як пiдлiток, що вда║ вiйськового в строю.
Ми занiмiли. Ми перестали дихати, як я у директоровому кабiнетi. А
Гришуха викинув убiк праву руку i скомандував:
- У двi шеренги - становись!"