"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

черевики i пiлотка пiдiйшли.
- Нiчого, нiчого, - приказувала тiтка Ялосовета, обсмикуючи мене з усiх
бокiв, i я чув, як вона пробувала матерiю на пучку. - Мiцненьке... Пiдемо
до дiда Кравця, вiн попiдшива║. - I спиталася у завскладом: - А як тут у
вас, чоловiче, годують? Тричi?
Завскладом, побитий на обличчi деiнде вiспою, з бистрими очима, весело
сказав:
- Тричi, молодице. I все, хоч i рiдке... зате гаряче... Та сiмсот
грамiв хлiба щодня. Це не шуточка, це - як шахтарям пайка, трошки там
менша.
Додому ми йшли швидко, бо тiтка Ялосовета вiдпросилася у бригадира
тiльки до обiду. Пiд Писаревим лiсом молотила молотарка. Над нею стояла
проти сонця хмарка пилюки з половою. Ясний, прозорий день був.
- Ач, як сонячно! - сказала тiтка Ялосовета i по-молодому збила хустку
на плечi. - А красивий директор. Такий якийсь... Наче й наш, наче й не наш
- культурний.
- Кажу ж: iдiть замiж. Так нi...
Тiтка Ялосовета тихо якось так засмiялася, зiтхнула.
- Дурненький ти ще, а вже совiту║ш, - сказала необидно. - Всi люди
красивi, як добрi. - Iшла вона легко, свiтилася. I одно поглядала на мене
збоку.
- А в черевиках ти повищав. Такий - наче пiдрiс на очах. Ну, звiсно,
пiдбори ж...
- Нiчого, ось вивчуся, - купимо i вам черевики, - сказав я. Так було
менi на душi щасливо, що аж по пробував у головi: "мамо", - нi, не вийшло.
То йшов мовчки. Форма шелестiла вiд ходи, аж порипувала, на че
накрохмалена. "Нiчого, приноситься", - думав я. Полiз до нашивно┐ кишенi
на грудях, намацав пальцями новий олiвець. Купили у книгарнi за двадцять
копiйок, бо там же у розкладi на завтра написано: "Креслення..."
I от я стою у п'ятiй сво┐й групi, в найостаннiшiй шерензi. Вона зветься
"шкентель". Лунають команди "рiвняйсь!" i "струнко!". То майстри, пiсля
того, як старости - майстрам, доповiдають директоровi, хто ║, кого нема║ i
чому. Тi, що попереду, правофланговi, крутять головами, роблячи ними
"равняння на середину", i стовпiють пiд команду "струнко!", а заднi ряди
гудуть, хихикають, штовхаються - нiкому до них нема дiла. А найдужче у
нашiй групi, бо в нас, хоч навча║мося ми вже п'ятий день, i досi нема║
майстра. Хлопцi кажуть по-всякому: однi - що не знайшли ще, iншi - що
майстри-то ║, але нiхто з них не хоче брати нашу групу. Тому решта дев'ять
груп, якi з майстрами, - i "механiки", i "столяри", - вже були на практицi
в емтеесi в столярнi, а нас ведуть щодня пiсля снiданку в старий
двоповерховий будинок - учбовий корпус - на "теорiю". Класи там малi,
сидiти тiсно i душно, а писати зовсiм нiяк, хiба що боком, i то пiдбива║мо
один одному. Класи тi називаються "аудиторiями". Були вже у нас два
полiтзаняття, креслення, фiзика, технологiя металiв (це просто те, якi
бувають метали та що з них роблять) i диктант з росiйсько┐ мови.
Команду║ нами староста на прiзвище Гришуха, худощокий, суворий з лиця
дитбудинкiвець, з рудим пушком на верхнiй губi. Майже вся наша група-
дитбудинкiвцi. ┐х двадцять три - i всi один за одного, дивляться прямо й
смiливо i називають нас сiмох селюкiв або "кугутами", або "макухою", але
не сердито, а так, наче заради розваги, чи що. Пiдiйде котрийсь, вiзьме