"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Хведю, ти чу║ш?
- Чую, - байдуже обiзвався хлопчак. - Хто ж то гомонить у землi? - Ось тут дiд Онисим, якому й досi вiсiмдесят шiсть рокiв, - засмiявся, дивуючись, для чого дiдовi треба применшувати лiта. - А праворуч прожива║ сiм'я Гончаренкiв. - Що ж вони роблять пiд землею? - Хiба ж ви забули: всi люди тепер у нас у землi живуть, ┐┐ фашист не змiг спалити. Отак Марко i зустрiвся пiсля довго┐ розлуки з селом, про яке генiй людства писав, що на Укра┐нi воно схоже на писанку. I ось ця писанка зараз ледве окреслювалась у темрявi безладно розкиданими купинами землянок i осиротiлими, снiгом завiяними печами, що не тiльки не грiли людей, але й самi, як старчихи, тремтiли вiд холоду. То тут, то там, прямо з пiдземелля, висiкалися тьмянi стовпи вогню, i село здавалося не селом, а скупченням здрiбнiлих дiючих вулканiв. Ось нижче корiння старо┐ грушi розверзлася глибiнь, засяяв прямокутний отвiр, а на його тлi, наче в кiно, затремтiли людськi тiнi, обiзвалися голоси: - Ой людоньки, послухайте мене, дурну бабу, i зробiть по-мо║му, по-старосвiтськи. - Не послуха║мо, i не просiть, мамо. Якi ж ви впертi, - обурився молодий жiночий голос. - I в кого ти, бiсова дочко, вдалася така неслухняна та пащекувата? - У вас, мамо... - Га-га-га, - загупав, наче в дiжку, пристаркуватий простуджений бас. святiсть чути, а ви ┐┐ одразу до загсу. Пiдросте - тодi випихайте хоч i поза всi загси i / контори, - не вгавав перший жiночий голос. - Ти втихомирся, Явдохо, i розсуди сво║ю розумною головою: де ж це видано, щоб сина героя i до попа? - Тепер таке врем'я, що про всякий випадок дитя треба носити i до бога, i до загсу, тодi пуття вийде з нього. - Не баламутьте, мамо, свiтом. Доконче вам треба розтривожити всiх... - Сама баламутка, яких земля не знала. I що тiльки той герой знайшов у такiй вишкварцi? Було до кого гнати сiллiси аж з фронту, - i жiнка голосно схлипнула. Але ┐┐ одразу ж весело почав заспокоювати пристаркуватий бас: - Що це, Явдохо, з тобою? Це ж хрестини, а не похорон. Покисла трохи - i пiдсихай. "Так це ж старий квмен". Лише тепер по прислiв'ю пiзнав голос невгомонного i в'┐дливого дiдугана. Марко хотiв посмiхнутися, але хтось невидимий перехопив i усмiшку, i подих, а тiлом поповзла комашня. Невже ти, чоловiче, й досi не розучився хвилюватися?.. Земля нагло проковтнула свiтло й приглушила голоси двох свiтiв, що зiйшлися в однiй маленькiй землянцi. Через якусь мить Марко з подивом почув, що десь угорi ображено загудiли бджоли. Де ж це видано, щоб у березневу темiнь, коли навкруги лежить снiг, лiтала теплолюбна, схожа на краплинки сонця комаха? Чи вiн знову почина║ марити? - Хведю, не чу║ш: наче бджоли гудуть? - Еге ж, гудуть, - сказав, як про звичне. - Що ж ┐м лиша║ться робити? |
|
|