"Михайло Стельмах. Чотири броди (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- А ви не гнались за набутком?
- Того й остерiгаю тебе. Замолоду й мене, дурного, один дiдько впихнув
у гидомирство - це коли я почав чумакувати, i вже не сiль, а грошi почали
слiпити очi. Тож i навчив мене безрогий, як мепжувати грiшми, бо цiни тодi
на золото i асигнацi┐ у нас i на пiвднi до яко┐сь пори були рiзнi, то
рiзницю можна було й покласти до кишенi. Певне, так воно завсiгди бува║:
папiрцi мають цiну до часу, а золото й час не дола║. Може б, i здiрчавiла
па торгах душа, та зарятували мене нещастя i щастя.
- Як це - нещастя i щастя? - недовiрливо ворухнув i бровами, i вусами.
- Ти ж зна║ш, як доля закинула мене до Болгарi┐ воювати з Осман-пашею.
Тяжкi то були бо┐ i тяжкi днi. На Шипцi я i Георгiя заслужив - найбiльше
сво║ багатство, там i свинцю таку порцiю отримав, що вистачило б i на
останню вечерю. Не одну нiч у шпиталi вчував, як вона з косою пiдходила до
мене. Отодi, лежачи мiж життям та небуттям, мав час подумати, що таке
су║та су║т. А потiм, уже дома, побитого, подiрявленого стрiло мене на
пасiцi щастя - ота дiвчина, що тво║ю матiр'ю стала. То вона любов'ю сво║ю
i болi мо┐ забрала, i вiд торгу вiднадила, i наказала триматися тiльки
землi i жита, бо без хлiба ми нiчого не вартi. З нею менi таланило i в
полi, i в лiсi, i коло худiбки, i коло бджiл. Правда, господарювати ми
почали не на голому мiсцi - залишив твiй дiд i воли, i десять десятин.
Iншим, таким, як я, карбованець увесь вiк не давав спати. А в мене сон був
спокiйним i найбiльше снилося жито. Це в полi, а на лузi - воли. Вiдходить
┐хнiй час, вiдходить i мiй. Та годi про це, кажи про страх.
Семен рукою розгладив недовiрливi зморшки на чолi, хоча й позаздрив
спокiйним снам батька. Де ┐х тiльки прикупити?
- Що ж про нього? Оце прокляте гетьманство, в яке вскочив, прикриваю,
як можу, активнiстю, страхаю нею когось, щоб самому не пiти на дно, - з
болем заглянув у минулi роки. I вони наблизили до нього тi шибеницi, бiля
яких i вiн сидiв на конi, коли вiшали iнших.
Давно вже пропав той кiнь, пропали й люди, а страх не пропадав, бо ще й
досi приходять тiнi загиблих, бо й досi, нiби живий, сто┐ть у видiннях
красень-командир, який i прiзвище мав славне:
Човняр. Як побивалася за ним молода, що наче з образа зiйшла, дружина,
як плакало бiля ┐┐ грудей немовля, нiби й воно щось розумiло, як без слiв
стогнав, здiймаючи руки до неба, сивочубий батько. Смерть i горе людське
зiйшлись бiля шибениць, i не знати, що було сильнiшим...
А ввечерi, шукаючи поживи, Семен негадане приплентав до хати старого
Човняра. На подвiр'┐ бiля тину лежало кiлька завiяних снiгом човнiв,
лежали й зрубанi верби, що пiдуть на човни.
У хатi мовчки сидiли зажуренi люди, а на столi лежало шiсть з восковими
свiчами хлiбин - саме стiльки було сьогоднi повiшених. Од його крокiв
здригнулися усi вогники свiчок i схлипнуло немовля на руках молодицi, що
сьогоднi стала вдовою.
"Ой люлi, люлi", - прошепотiла вона сльозами, i дитя потягнулось до ┐┐
грудей. I тут воднораз стояли життя i смерть. Забобонний жах охопив
Магазаника; вiдводячи погляд вiд матерi й дитини, вiн швидко повернув до
дверей. - Хлiба ж святого вiзьми на дорогу. Вiн оглянувся. З-за столу
пiдвiвся старий Човняр, подаючи йому хлiбину, на нiй воском чи самою
печаллю стiкала свiча. Десятки мовчазних очей скинулось на нього,
скинулися й очi вдови, вiн вiдчув, що вона впiзнала його. Похапцем вихопив