"Михайло Старицький. Останнi орли (Укр.)" - читать интересную книгу автора

знавiснiлi кати, крають мо║ серце... Душа бентежиться, й скорбота мене
гризе, а наша кривда затуманю║ розум! Хiба можна сидiти спокiйно в куренi,
склавши руки? Адже й туди долiтають зойки матерiв, сестер, крики дiтей i
стогони вмираючих! Та треба ж вирвати з грудей серце й покласти замiсть
нього камiнь, щоб не кинутись на катiв! Треба повиривати очi, щоб не
дивитися, як ┐х виверчують у пастирiв наших! Ох, отцi святi, молiльники за
нас перед господом! Простiть менi хули мо┐ у цьому мiсцi святому, але
горить в менi все, i я не можу бути спокiйним.,
- Сину мiй! - пiдвищив голос Мельхiседек. - В тобi вола║ любов до
Укра┐ни та жаль до принижених i зневажених, i от вона, ця любов, запалила
гнiв у тво║му серцi. Але глаголю тобi, гнiв цей шляхетний i означа║ велич
духу: хай же зiйде на тебе ласка господня!
- I Христос вигнав вервi║м осквернителiв храму, - лагiдно додав iгумен.
Залiзняк устав i пiдiйшов пiд благословення обох iгуменiв.
Обозний почував себе трохи нiяково, його дочка, осушивши мимовiльнi
сльози, тепер дивилася захоплено на Залiзняка, i в ┐┐ темних, бездонних
очах загорялося бентежне полум'я.
- Чого ж, пане, - спитала вона в Залiзняка, - ви мовчите й не
допоможете в бiдi братам сво┐м, коли до вас долинають ┐хнi стогони?
- Чого, люба, вельможна панно? Та того, що боронять нам. Накази йдуть
все суворiшi й суворiшi... Ех, коли б нам розв'язали руки! Ми б - нiбито
од себе, свавiльно...
Мельхiседек з захватом стежив за кожним словом завзятого лицаря, що
збуджував у нього новi думки.
- Справдi, iншого й викруту нема║! Нужда напосiлася на козака, загризла
його до смертi. Найкращi лицарi, цвiт Запорожжя, не витримують уже,
тiкають до чорногорцiв, до волохiв, а то кидають шаблюки й мiняють ┐х на
чотки...
- Старi вже, - зауважив iгумен печорський.
- Ех, коли б старi, то було б i по закону, i за звича║м - на горе,
йдуть юнаки, якi щойно досягли слави... Ось i в вашо┐ ясновелебностi
перебува║ в ченцях Найда, наш славний запорожець...
- Юнак i в ченцях? З яко┐ причини? - здивувався Мельхiседек.
- Не знаю, а тiльки шкода: така втрата! - зiтхнув Залiзняк.
- Найда... Найда, - щось не пригадаю, - згадував уголос iгумен.
- Може, вiн, святий отче, iнакше назвався тут, - отой, що свiчкарем у
головному храмi.
- А-а! Ось хто! - розвiв руками iгумен. - Тiльки зда║ться менi, вiн ще
не посвячений остаточно... А втiм, треба довiдатись.
- Ех, коли б, пане полковнику, у всiх запорожцiв було тво║ серце й твоя
душа! - запальне мовив Мельхiседек.
- Аби тiльки нам дозволили... - почав був Залiзняк.
- Зрю душею, - натхненно промовив iгумен, - що нi благочестя, нi
знедолений люд не загинуть i, аки фенiкс, вiдродяться в славi.
- Я раджу вам, превелебний отче, - сказав обозний Мельхiседековi, -
самим податися до Петербурга i там усе пояснити.
- Нехай збудеться по глаголу тво║му! - сказав Мельхiседек. - А я,
грiшний раб i служитель церкви, дерзаю!
- Амiнь! - промовив отець iгумен i пiдвiвся з крiсла сотворити молитву.
Обiд кiнчився, всi, повстававши з-за столу, побожно обернулися до кутка з