"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пiдступитися I- -до найстаршого з мужiв й одразу ж передуму║: вiн - той
кому доручено переправити ┐┐, вiн нiчого не скаже; порива║ться до
середульшого - i знову спиня║ться: чи середульший належить до тих, що
пiдуть супроти старших?
Вибiр випав на найменшого - отрока Саура. Вiн (давно примiтила) частiше
i довше, нiж iншi, затриму║ на нiй повитi сумною поволокою очi, чи ю
всього лиш спiвчува║ ┐й яко жонi родака свого, чи вподобав ┐┐ за час цих
мандрiв i, як всякий молодець, не вмi║ приховати жадання серця. В усякiм
разi, ║ якась сподiванка: такий не повинен бути жорстокий iз нею.
- Caуpe, - пiдiйшла, коли напував огира i був далi, нiж досi, вiд
родакiв сво┐х. - Чи не скажеш менi, Сауре, куди ми трима║мо путь?
Вимiряв пильним, таким же сумовито-спiвчутливим, як i донедавна, оком i
вже потiм вiдповiв;
- Далеко, Каломело.
- пй... не хочеш чи тобi не велено казати менi? I знову удавав тiльки,
що розчiсу║ й пригладжу║ мокруватi ще здухви┐ш гнiдого.
- Нащо казати, сама невдовзi пересвiдчишся.
- Виходить, правда се: везете за Широку рiку, до вiтця Сандiла?
Виважив прихильним поглядом, а сiвердити таки не ствердив.
- Я ж бачу, - жалiлась i плакала вже. - Я пiзнала мiсце, де спочивали,
коли везли мене до кутригурiв. Тепер назад правите. Це Заверган повелiв чи
ви вчинили всупереч волi Завергана? Зглянься, скажи, - благала, не
пiдвищуючи голосу, - хай усе вже знатиму, хай буду убита до кiнця!
Та не зглянувся Саур. Дивився на воду, iiа огира, що вдовольняв спрагу
водою, i мовчав.
Що мала робити? Кричати? А хто зважить на ┐┐ крик? Покликати? А кого?
Кутригурiв? Зрадливого мужа чи зрадливого вiтця? Усi вiдвернулися вiд не┐,
себе липi тямлять, про себе дбають, що буде з Каломелою - байдуже.
Така, що обернулася б i пiшла куди очi дивляться: у степ - то й у степ,
у воду - то в воду. А вiдiйшла вiд Саура не далi як на четверть стрельбища
- й упала, надломлена безлiттям, долiлиць. Жалiлася не знати кому i
плакала.
- Чого вона? - суворо поцiкавився привiдця.
- Пiзнала мiсце, де спочивала, коли правилася до хана, ну й догадалася,
куди веземо ┐┐.
Привiдця глянув у той бiк, де побивалася ханша, i знову до Саура:
- А ти, яко всякий нюня, допомiг, звичайно, пiзнати.
- Не я, - ошкiрився отрок, - пiд допомiг пiзнати.
- Не противилася, коли пiдiйшли i сказали: "Пора, ┐демо далi". Одначе i
в путi не обронила вже жодного слова. Тупо дивилася кобилицi пiд ноги й
мовчала або ж кривилася, поборювана жалощами, i мовчки витирала ряснi,
часом удушливi сльози. Лише тодi, як над'┐хали до Широко┐ рiки та стали
думати-гадати, як перебратися через не┐, зiбралася на мислi й сказала:
- Робiть плiт. Уплав я iто здолаю цi║┐ широчiнi.
- Не бiйся, - змилостивився привiдця. - Уцлав i до пошлемо, шукатимемо
перевозу,
Пошуки тi забрали в них чи не бiльше часу, анiж п\-тт, iз Оiнулу.
Подалися ьiшз - нема та й иема кутригурськттх стii┐бiтщ, "к i кутргггурiв.
Лише слiдп вiд ┐иа, iци стояли колись, та ловили рибу, та плавали цими
широкими водами на пониззя чи до тих же утигурiв, бiльша пiчого. Довелося