"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу авторапiдступитися I- -до найстаршого з мужiв й одразу ж передуму║: вiн - той
кому доручено переправити ┐┐, вiн нiчого не скаже; порива║ться до середульшого - i знову спиня║ться: чи середульший належить до тих, що пiдуть супроти старших? Вибiр випав на найменшого - отрока Саура. Вiн (давно примiтила) частiше i довше, нiж iншi, затриму║ на нiй повитi сумною поволокою очi, чи ю всього лиш спiвчува║ ┐й яко жонi родака свого, чи вподобав ┐┐ за час цих мандрiв i, як всякий молодець, не вмi║ приховати жадання серця. В усякiм разi, ║ якась сподiванка: такий не повинен бути жорстокий iз нею. - Caуpe, - пiдiйшла, коли напував огира i був далi, нiж досi, вiд родакiв сво┐х. - Чи не скажеш менi, Сауре, куди ми трима║мо путь? Вимiряв пильним, таким же сумовито-спiвчутливим, як i донедавна, оком i вже потiм вiдповiв; - Далеко, Каломело. - пй... не хочеш чи тобi не велено казати менi? I знову удавав тiльки, що розчiсу║ й пригладжу║ мокруватi ще здухви┐ш гнiдого. - Нащо казати, сама невдовзi пересвiдчишся. - Виходить, правда се: везете за Широку рiку, до вiтця Сандiла? Виважив прихильним поглядом, а сiвердити таки не ствердив. - Я ж бачу, - жалiлась i плакала вже. - Я пiзнала мiсце, де спочивали, коли везли мене до кутригурiв. Тепер назад правите. Це Заверган повелiв чи ви вчинили всупереч волi Завергана? Зглянься, скажи, - благала, не пiдвищуючи голосу, - хай усе вже знатиму, хай буду убита до кiнця! Та не зглянувся Саур. Дивився на воду, iiа огира, що вдовольняв спрагу водою, i мовчав. Кутригурiв? Зрадливого мужа чи зрадливого вiтця? Усi вiдвернулися вiд не┐, себе липi тямлять, про себе дбають, що буде з Каломелою - байдуже. Така, що обернулася б i пiшла куди очi дивляться: у степ - то й у степ, у воду - то в воду. А вiдiйшла вiд Саура не далi як на четверть стрельбища - й упала, надломлена безлiттям, долiлиць. Жалiлася не знати кому i плакала. - Чого вона? - суворо поцiкавився привiдця. - Пiзнала мiсце, де спочивала, коли правилася до хана, ну й догадалася, куди веземо ┐┐. Привiдця глянув у той бiк, де побивалася ханша, i знову до Саура: - А ти, яко всякий нюня, допомiг, звичайно, пiзнати. - Не я, - ошкiрився отрок, - пiд допомiг пiзнати. - Не противилася, коли пiдiйшли i сказали: "Пора, ┐демо далi". Одначе i в путi не обронила вже жодного слова. Тупо дивилася кобилицi пiд ноги й мовчала або ж кривилася, поборювана жалощами, i мовчки витирала ряснi, часом удушливi сльози. Лише тодi, як над'┐хали до Широко┐ рiки та стали думати-гадати, як перебратися через не┐, зiбралася на мислi й сказала: - Робiть плiт. Уплав я iто здолаю цi║┐ широчiнi. - Не бiйся, - змилостивився привiдця. - Уцлав i до пошлемо, шукатимемо перевозу, Пошуки тi забрали в них чи не бiльше часу, анiж п\-тт, iз Оiнулу. Подалися ьiшз - нема та й иема кутригурськттх стii┐бiтщ, "к i кутргггурiв. Лише слiдп вiд ┐иа, iци стояли колись, та ловили рибу, та плавали цими широкими водами на пониззя чи до тих же утигурiв, бiльша пiчого. Довелося |
|
|