"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Ми те зна║мо, однак пам'ята║мо й iнше: хан повелiв берегти младомладу
жону його бiльше, нiж око в лобi. - I вволювати ┐┐ найпершу волю, так? Мужi промовчали. - То знайте, - по-сво║му зрозумiла ┐х Каломела, - моя воля така: збирайтеся в путь i везiть уже мене до хана. Зараз, негайно! пй. не перечили, одначе й не поспiшали лаштуватися. - Ханша ма║ знати, - заговорили зрештою, - не ми визнача║мо, коли правитись iз нею на Онгул. Те право надано баяннi. - I менi, жонi ханськiй. Тож i повелiваю: лаштуйтеся в путь, баянку я переконаю. I заварилося в них. Стара на сво║му сто┐ть: "Не можна, рано ще". Каломела на сво║му: "Я почуваюсь на силi, такiй, як i до слабостi, а то ознака певна: значить, при здоров'┐". "Перша холодна нiч, перша ночiвля пiд небом - i вогневиця знову нагада║ про себе. "Не бiда. Я зодягнуся в тепле. А крiм того, на мiсцi ночiвлi, як i тут, мужi розбиватимуть для мене намета". "Ну, а що буде, коли застукають посеред степу дощi, коли не встигнеш сховатися в наметi та промокнеш?" "У стiйбищi е критi повози. Коли баянка так дуже вже бо┐ться за мене, хай звелить стiйбищному дати хановiй нюнi такого повоза. Хан не залишиться в боргу, вiддячить за це, i великою дякою". Бабi й одпиратися вже нiчим. Казала ще: не зовсiм певна, що вилiкувала Каломелу, що повторна вогневиця таки погубить ┐┐. Та дарма: Каломела дiяла iменем ханово┐ жони, i дiяла завзято. Тож i поступилася перед тi║ю - В повозi, ясна рiч, безпечнiше буде, - сказала. - В повозi, коли так уже наполяга║ш, можна вирушати... Що довше посувалися степом, то невiдступнiше переслiдувала думка: чи буде колись кiнець сьому тошнотному скрипу та гуциканню? Аж надто вже надокучили вони. Як i постiйне перебування в путi. Мужi такi, що i вскач пустили б комоней, та не смiють: повоз не вженеться за ними. Навiть тодi, як пiдуть пiдстьобнутi iiугою комопi риссю, вона, Каломела, змушена бува║ благати: - Доста, ┐дьте ступою. Нутрощi витрушу║ така ┐зда. I вже згодом, як примiтить невдоволення ханово┐ челядi, скаже виправдовуючись: - Хай потiм, як перепочину трохи. А ┐хати безмежжям, якому, зда║ться, не буде кiнцякраю, ступою до лиха нудно i мулько. Аби бодай якось забутися i не думати про тi незручностi, сiдала ближче до возницi i питала-допитувалась, хто так порiзав колесами путь, чому вона вида║ давно не ┐ждженою? - Одразу пiсля дощу ┐хали, тому й порiзали так, - мiрку║ вголос возниця. - А хто - пiди знай. Може, такi, як ми, а може, й гостi чи сли заморськi. Путь над морем - вiльна для всiх. Не тiльки валками, ордами, бува║, правляться. - Орди не такий лишають слiд. - А так. Коли наближалися до берега, дивилася на море, що синiло вдалинi, i знову розпитувала: хто той одважний, що йде пiд вiтрилом аж ген там, мало не при самiм овидi? Кутригури такi ж завзятi рибалки, як i ┐┐ сородичi, |
|
|