"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

стару, нi-нi, вiн так само невимiрне схожий на тих двох, котрих довелося
┐й пiзнати. Правда, той перший мав хвацькi, чудовi вуса...
Стара всмiхнулася. Розтавала на сво║му ганку, меншаючи й меншаючи, а
коли озирнулися на не┐ тi дво║, то ледве помiтили ┐┐, таку маленьку й таку
скорчоватiлу: сидiла й лила старечi сльози, яких не зрозумiти ┐м нiввiк.

15

Був то буденний шлях для Хлопця: з гори, далi стежкою навперерiз повз
скелю, що складалась iз потрiсканих, безладно нагромаджених одна на одну
брил. Збоку вiд скелi лягала прямовисна кам'яна стiна, по якiй любив
Хлопець лазити, - вся вона була помережана сотнею тiльки Хлопцевi вiдомих
стежок. Зараз у його руцi подзенькував порожнiй бiдончик, i простував вiн,
як завше, до Марi┐ Якiвни за молоком. Козине молоко любили всi пожильцi
дому на горi, тож прогулянки до Марi┐ Якiвни були йому пожаданi. Вабило
його й iнше: часом вiн заставав прадiда в перших, був той настiльки
величний i та║мничий, що Хлопцевi складало особливу при║мнiсть навiть
розглядати його. Здавалося завжди, що замкнутi вуста старого ховають не
одну сокровеннiсть, а та║мницi вабили Хлопця над усе.
Вряди-годи Марiя Якiвна запрошувала хлопця до господи, тут теж було все
не так, як у них: одна кiмната щедро прикрашена саморобними фiранками й
завiсами, потемнiлими вiд часу, а друга, в якiй найбiльше любив перебувати
прадiд, була майже гола: вузька залiзна койка, не покритий нi цератою, нi
скатеркою дубовий стiл i велика темна рiзьблена скриня. Трохи збоку стояла
етажерка з прикрасами, схожими на великi шаховi пiшаки, стояло там з
пiвсотнi книжок, здебiльшого iз шкiряними корiнцями, але напрочуд добре
збережених. Завше мав спокусу погортати тi книжки, як робив це не раз
удома, але досi Хлопцевi тако┐ нагоди не траплялося. Лежало ще там кiлька
грубих, оправлених у шкiру зошитiв, - цi зошити теж були спокусою для
Хлопця, тiльки один йому вдалося погортати - той, що постiйно лежав на
верандi...
Заходив на те обiйстя, наче виконував урочистий, давно завчений обряд,
i це теж йому подобалося. Спинявся бiля ворiт, брався за калатало - теж
немала дивина - i стукав у темнi, потрiсканi дошки. Слухав, як спiвали в
глибинi двору дверi, тодi чув тихе чалапання капцiв Марi┐ Якiвни. Визирала
вона за ворота, а побачивши Хлопця i його бiдончик, привiтно розквiтала.
Вiн заходив через хвiртку, тримаючи на обличчi урочисту мiну, а Марiя
Якiвна незмiнне нахилялась i цiлувала його в лоба.
- Як там мама з бабусею? - незмiнно запитувала вона, i вiн вiдповiдав,
що добре. Коли ж хтось iз них нездужав, оповiдав про те повiльно й
спокiйно. Марiя Якiвна притакувала i скаржилася, що Хлопцева мама давно до
не┐ не приходила, а вона, тобто Марiя Якiвна, правду кажучи, за нею
скуча║.
- Вже скоро й лiто мине, - казала Марiя Якiвна.
- У не┐ вiчно браку║ часу, - вiдповiдав Хлопець.
- Всiм нам браку║ часу, - по-фiлософському вiдказувала Марiя Якiвна i
вела його на веранду. На столi, правда, не на тому, де завжди лежав зошит,
стояла чудова ваза старо┐ роботи, у нiй доверху було накладено яблук,
груш, слив та морелi.
- Сiдай поласуй! - казала Марiя Якiвна, забираючи в нього бiдончика.