"Василь Шевчук. Терновий свiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

що розшукав його в нiчнiй хурделицi, не побоявшись, що змерзне сам,
застудиться. Щастить йому на добрих, щирих друзiв! Щоб не вони...
- Тарасе, ти не легковаж здоров'ям, - тим часом лагiдно вмовляв його
Михайло. - Тобою держиться уся громада наша; вся Укра┐на, власне...
- Втечу весною звiдси! Варфоломiй набачив бiля Канева таку, як треба,
гору. Днiпро внизу, й за ним далеко видно... Збудую хату, сяду собi на
ганку й слухатиму, як гомонить старий Козацький Батько, як солов'┐
витьохкують по всiй горi... А може, й ги зi мною?!
- Спасибi. Я подумаю... - сказав розважно Лазаревський. - Ти там
писатимеш та малюватимеш. А я?
- Всiм дiла стане. Поки народ зведеться...
- Тихо!..
- В таку негоду не то жандармську нишпорку - собаку нiхто надвiр не
вижене.
- Собаку, може, i пожалiють...
- Правда, - зiтхнув Тарас, згадавши свiй солдатський побит. - Царева
служба всюди бува не з медом...
- Дивний ти чоловiк, Тарасе. Вже пожалiв i нишпорок.
- Хiба вони не люди? День, бiдне, гибi║, щоб заробити ту копiйчину
дiтям на чорний хлiб...
- Мало, видать, тобi жандарми за шкуру сала залили!
- У душу я не дав залити й краплi, - мовив Тарас похмуро. I друг
вiдчув, що зачепив не ту струну, що доторкнувся рани, яка болiла й досi.
- Пробач... Махнув рукою.
Бiля ворiт спинилися, i Лазаревський, грiючись, затупотiв ногами.
- Бiжи додому, - мовив йому Тарас.
- Тобi також завадить...
- Гада║ш, що я збираюсь тут ночувати? - всмiхнувсь у вуса. Ледве
здолавши кашель, що пiдступав до горла, давив його, Тарас подав правицю:
- Бувай здоровий! Дякую тобi за все.
- Ат, що там я... - сказав Михайло. - Може, я проведу аж до майстернi?
- Хiба я дiвка!
- Правда...
Пом'явшись iще часину, Михайло м'яко обняв Тараса й пiшов додому, що
бовванiв навпроти, на П'ятiй лiнi┐.
Якийсь незвичний нинi його найближчий приятель та економ. Мов
закохався, i всi йому здаються архангелами в людськiм поличчi. Правда, в
Михайла добре серце й смiливий дух. Вiн з братом Федором ще там, за
Каспi║м i за Уралом, робили все, аби йому полегшити гiрку солдатську долю.
Не боячись за наслiдки, як дехто з його колишнiх друзiв!..
Штурхнув рукою дверi бiчного входу до Академi┐. Недремний страж iз
вiдставних солдатiв його впiзнав i привiтався перший.
- Ну, як живеться-ма║ться? - спитав Тарас.
- Та-а, ма║мся... - зiтхнув солдат.
- Весiлля скоро?
- Ще молодий, тра пiдрости... - прошамкав беззубим ротом.
Виссали з людини силу, молодiсть! За чверть столiття служби вони, цi
бiднi парi┐, ляльки в мундирах, знищуються в сво┐й первiснiй сутi. За
десять лiт вiн сам настiльки перемiнився, що Костомаров його не змiг
впiзнати, коли зустрiлись знову в Санкт-Петербурзi. А що було б... Не