"Василь Шевчук. Терновий свiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

два!.. Йому було двадцять чотири... Господи, як час бiжить, нурту║, немов
Нева!..
Чого ховав вiд нього очi лiкар?..
Дощ перейшов у мокрий снiг, а потiм сипнуло враз крупою, i в нiй усе
втонуло. Сфiнкс, - той, що ближче, - втиснувся в свою плиту, сховав мiж
лапи голову... Нелегко, ой нелегко на чужинi!.. Вiн зна║. Тi десять лiт
солдатчини, що вiдтрубив за Каспi║м i за Уралом, ще й досi йому здаються
жахливим сном...
Рвучкий холодний вiтер прогнав крупу й принiс заряди снiгу. Скорiше б
уже зима. З морозами, з веселим бiлим iне║м!
Йому в кожусi затишно, i шапку теплу ма║ - добрячу бирку. Дехто
смi║ться з не┐, кажуть, що тхне вiвцею... Хай собi! Його дiди та прадiди в
таких усi ходили, а чим же вiн од них дурнiший, щоб мерзнути у капелюсi...
У круговертi снiгу сердито вдарила об камiнь рiчка, - аж парапет
здригнувся, - i застогнала з болю а чи з розпуки...
Кашель пiдплив до горла десь iз глибин легенiв, затрiпотiв, забився,
мов раптом стало тiсно йому в старому тiлi... Яке у лиха воно старе! Ось
вiн одружиться, поставить хату й слухатиме веселий щебет дiток... Нi, хай
┐м грець, усiм жiнкам! Не вартi вони того, щоб мучитися, страждать
коханням, марити людським звичайним щастям. Всi, всi такi, як та дурна
Ликера. Вiн задля не┐ душу готовий був дiстати з сво┐х грудей, вона ж...
Не треба згадувати! Нехай собi живе, як хоче, а вiн i так, самотнiй, не
пропаде. Нема║ зла, щоб на добро не вийшло. Нiхто йому не прогриза║
голову, не змушу║ робити те, чого не хочеться, не забира║ у нього час,
якого i так завжди браку║. Доба мала, а дiла стiльки - хоч розiрвись!.. Ще
добре, що вiн не сам, що горнуться до нього люди, прагнуть хоч чим-небудь
та прислужитися сво┐й землi, народовi...
На вуса йому налипло снiгу, мов на траву. Зняв обережно... Старий,
сердитий, каже... Забудь, забудь Ликеру! Побачив сам, переконався... Може
б, вона... Закоханi усi слiпi! Тобi ж казали люди... Пани казали, голубе,
а для панiв вона - крiпачка, наймичка!..
Зробилось душно. Аж употiв, знесилився. Останнiм часом втома находить
враз. Думки i тi виснажують. Та ще коли хвилюючi, що розтинають серце...
- То ось ти де, Григоровичу! - iз хуртовини виринув, мов бiлий привид,
Лазаревський. - Я скрiзь його шукаю... - передихнув, дiстав хустину й
витер пiтне лице.
- А що таке, Михайле?
- Та-а... Лiкар сказав, що треба поберегтися, побути вдома... щоб у
теплi... А ти забрiв у вiхолу...
Округле його лице в напiвпiтьмi свiтилося любов'ю i добротою, в голосi
була жiноча нiжнiсть, яка завжди впокорювала, робила м'якшим кожного, з
ким розмовляв.
- У хатi менi труднiше дихати, - сказав Тарас. - А тут, на волi...
- Хворий, то й пошануйся...
- Хворий? Це пан Барi тобi сказав? Та я!..
- Покашлю║ш... I в грудях тобi болить...
- Минеться!
- Авжеж, авжеж... - узяв його за лiкоть. - Та береженого, як кажуть,
бог береже...
Й не спостерiг, як рушили до Академi┐. Притих, скорився волi приятеля,