"Улас Самчук. Mapiя (Укр.)" - читать интересную книгу автора

знав. Але Гнат камiнь, Гнат терпiння. Давав ┐й мiсце на постелi i уважно
вiддалiк слухав, коли засипала вона, як дихала. Пiсля i сам засипав, а
рано знов при працi з фуганком у твердiй руцi.
Буднього робочого дня Марiя одяга║ святочнi одяги. Кудись iде. Гнат не
пита║, куди вона йде. Чи ж мало куди треба ┐й пiти. Краще ж пiти у
святочному, нiж якоюсь задрипанкою.
- Гнате! Коли б я не прийшла надвечiр, занесеш веприковi. Розтовчеш у
цебровi бараболi i замiша║ш з грисом.
Сказала i вiдiйшла. Гнат i не думав спитати, куди вiдiйшла. Це ж ┐┐, а
не його справа. Пiшов до працi i зовсiм забув за веприка i грис.
Вернулася, а веприк на цiле горло верещить.
- Давав ти веприковi ┐сти? Вже ж вечiр... Гнат мнеться.
-_ Не давав! Бачу по тобi, що не давав! Не бiйся, не перервався б. I
братова твоя добра. Не зроблю я, так i лиша║ться незроблене. Ти тiльки
жерти вмi║ш, але зробити щось - то нi!..
Гнат мовчить. Марiя вiд злостi розрива║ться. Коли б, макогон проклятий,
хоч слiвце промовив. Зацiпить зуби i - мов пень гнилий. Одарка почала й
собi на Гната.
- Так, чу║ш, далi не можна. Вона тiльки потицянки та потицянки... За
роботу зовсiм забула. Вибiжить на вулицю i хiхи-хахи, а дома як вовк. Що
це ║? Так, чу║ш, не можна. Скажи ┐й що.
Ну що ж вiн ┐й скаже? Якi ║ для цього слова? I дiйшло до того, що Марiя
часом не приходила на нiч додому. Казала, що ночувала у Домахи, але злi
язики говорили, що вона деiнде проводила сво┐ ночi. Тодi Одарка i Михайло
заявили останн║ слово. Або - або. Або Гнат стриножить свою брикливу жiнку
i вона сидiтиме дома та працюватиме, або хай собi пiд (енергiйно) три
чорти вибира║ться з хати. Он ║ комора, роби з не┐ хату i жий там, як хоч.
Ми не допустимо, щоб про нас люди таке говорили. Не допустимо, щоб нас
викпивали через твою жiнку.
За цим слiдувала сварка. Обидвi братовi змагалися голосами, i,
розумi║ться, побила рекорд Марiя. Гнат наскоро робить з комори (що через
сiни) хату, ставить стола, лави, стiльцi, чiпля║ у кутi кiлька образiв i
перебира║ться з Марi║ю на самостiйне господарювання. Дiлилися садом,
полями, городом. Дерлися за кожне дерево, за кожну п'ядь землi. Щастя ще,
що Михайло розважливий, а Гнат неговiркий.
- Ех, i дурний ти, Гнате, дурний, хе-хе-хе! - регоче Трихон при
зустрiчi з Гнатом.- Дав себе осiдлати бабою i пропав. Був людиною, а тепер
гiрше постола. Я таку жiнку коли б перегнув через колiно та всипав ┐й
двадцять п'ять нарипникiв, не бiйсь. Пам'ятала б i дiтям сво┐м заказала б
таке виробляти. Казиться з жиру. За хлопцями гица║, як кобила, а ти без
ложки тепло┐ страви сидиш. Яка у тебе сорочка? Коли вона прана? Вошi тебе
загризуть.
Гнат тiльки слуха║. Е, говори, мовляв, говори... Трихон хльостко
спльову║.
- Був чоловiк як чоловiк, а тепер, пробач, гузниця!.. Тьху!..-
Обертався i йшов геть.
А Гнат також обертався i йшов геть. Йшов поволi додому, думав, носив
цебром свиням, напував корови, приносив з льоху бараболi.
Днi, мов краплини кровi, капали з пораненого життя. Минув рiк. Тяжкий,
суворий рiк. Зимою пробував було Гнат читати Марi┐ книжки. Ах, ┐┐ мало