"Улас Самчук. Гори говорять! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

на вiдпочинку, а пiсля нас мають вiдправити на Лисоню пiд Бережанами. Днi
лiтнi. То погожi, соняшнi, то знов сльотить. Забрали мене зараз по
вiдступi вiд нас москалiв, якi дiйшли були аж до Мармарошського Сиготу.
Бавилися вони в нас усього два тижнi. Нахлинули так нагло, що Юра, який
був на вiдпустцi, не встиг навiть вiд'┐хати, Його ловили, мусiв разом з
батьком ховатись по бутинах.


Забрали також москалики й нашу маржину. Батько, який довго вiрив, що то
"нашi", переконався нарештi... I тi вороги, i тi неприятелi. Мати тiльки
те й робила, що плакала.
Але тепер все те минуло. Я вояк. Я пройшов муштру, понюхав пороху. За
чотири тижнi прогнали мене через пiдстаршинську школу i тепер я навiть
маленьке начальство. У мо║му розпорядженню скорострiл, який слуха║ мене з
найбiльшою увагою й викону║ точно мою волю.
Сто┐мо в якомусь ма║тку. Великий панський будинок i парк. Скрiзь вояки,
┐х мундури, чоботи, лайка. На луцi коло паркового ставу, понастелювано
вояцько┐ бiлизни. По деревах, квiтниках крiзь порозвiшуванi рукастi,
ногастi вояцькi речi й випари, якi виходять з них, нагадують Газову
ацителинову атаку. У ставку й над ним повно вояцьких спин. Перуть,
миються, або паряться на сонцi, мов жаби.
Я ж напхавши в волю черево, скинув черевики, поножки верхнi пропаленi й
зачовганi пiском штаниська, в однiй адамовiй сорочцi розкидав себе пiд
соняшною зливою, всякаю в шкуру пахучий промiнь та прислухаюся до глухого
поворкування шлунку, який веде боротьбу з надзвичайною скiлькiстю
недоварено┐ фасолi, твердим окрушним "комiсом" та куснем гумояловичини.
Враження щасливого хижака, який тiлькищо вернувся з удачиих ловiв. На
мо┐х устах ще не витерта засохла кривава пiна. Пазурi не розкоцюбились, а
в суглобах ще не ущухла бiль вiд напружених стрiбкiв. Пiд шкурою ще далi
судорожно корчаться вальки мо┐х мускулiв, намагаючися прорватися й
виплигнути назовнi. Очi поволi холонуть i гаснуть, мов викинутi з вогню
кусники олова.
З часу коли перетягнуто мене через огонь бо┐в пiд Бережанами, я Виразно
вiдчув уплив гартуючо┐ сили, що починаючи вiд мязiв нiг i рук, просякала
до серця й душi, i обернувши мене в неоформлений кусень сiрого вапняку.


Все, що було колись - гори, люди в кожухах, навiть те, що звалося Кiтi
Йонашiвна, все то було не тут, не ца цiй землi. То було десь iнде у
другому свiтi. Та хустиночка, якою розмахувала випадково присутна Кiтi при
мо║му вiд'┐здi, на двiрцi в Раховi, ║диний хвилюючий зв'язок з тим
колишнiм. Мо┐ грубi, в теплих вовняних капчурхi ноги, обнесли мене великим
колом, перезулися в твердi, цвяхованi чоботиська й ось носять тут по
кручах, скелях, носять прудко, бадьоро без протесту й нарiкань.
Часом промигне в очах та усмiшка. Дво║, барви калини, усточок, таких
привабливих i свiжих, складаються, в гострий промiнчик i бють у мою тямку.
Носик ┐┐ тонкий i чутливий. Виразно бачу його лiнi┐ в такому виглядi, як
тодi.
Досить. Живiт випарив. Повертаю до сонця правий бiк. Пiдомною трава
нагаду║ розiстелену звiрячу шкуру. Тонка хвиля запахiв розпарено┐ бiлизни