"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Минали хвилини - п'ять, десять... Вайз нервувався, намагався повернути
назад, але це також нелегко було зробити.
- А мене ж там ждуть! - бурчав вiн. Ззаду почувся брязкiт розбитого
скла, зчинився крик. З сусiднiх машин почали вискакувати люди в унiформах.
- Грiм побий ясний! - кричав один з них. - Де вони набрали стiльки того
гною? Я спiшу! Стiй! Стiй! Зупинiть! Мусимо про┐хати!
Конво┐ри почали зупиняти колону, колона стала, на бруку зробилась
прогалина, на якiй лишилось людське тiло.
- Ей, ти там! Прибери! - кричав хтось по-росiйськи. Кiлька з полонених
кинулись були прибирати, але й самi попадали на брук. Крик, метушня. Вайз
з Яковом також вилiзли iз сво┐х машин i почали помагати очищати вулицю. По
якомусь часi вона була вiльна, i машини пiшли.
Вдома на Вайза чекали, гостi вже зiбралися, на нього накинулись за
неточнiсть, вiн перепрошував.
- Ля герр комм а ля repp! - казав вiн.
Але настрiй i порядок швидко встановлено, столи застелено, ┐жу i пиття
подано.
За довгим, бiлим, багатим i повним столом розкiш i квiт молодих,
здорових, веселих людей. Згори з п'ятилампового свiтильника лл║ться злива
яскравого, м'якого свiтла. Якiв був здивований, побачивши ту саму Вiру
Ясну, що нею був збентежений минулими днями. Вона, в сво┐й бронзового
вiдблиску атласнiй сукнi, дуже моднiй i дуже визивнiй, з великим ззаду
вирiзом, горiла сво║рiдною силою жiночого чару i весело та легко вела
розмову з тим же сво┐м кавалiром, полковником-лiкарем, що назвав себе фон
Лянге i що був до того графом i мав навiть монокль у лiвому оцi, як це
графовi й належиться. Бiля не┐, з лiвого боку, сидiв той самий лейтенант
ес-есiв, що назвав себе, якщо Якiв дочув як слiд, Шульце. I було тут
багато iнших вiйськових кавалiрiв i невiйськових дам, що гамiрно сидiли,
досить тiсно, довкруги стола, ┐ли, запивали, брязкали посудом, гомонiли,
перемовлялися через стiл, залицялися i смiялися. Смiялися багато, часто,
весело. "По-руски", як казав Вайз. Без стриму i церемонiй, щиро i
сердечно, аж брали завидки.
Якiв, як приятель господаря, зайняв крайн║, властиво задн║ мiсце, бiля
дверей до друго┐ кiмнати, i помагав господаревi та його служницi Ясi:
вiдкорковував пляшки, наливав тим, що вагалися самi наливати.
Опiсля, коли це все скiнчилося, гостi встали i зайняли, кожний по
вподобi i можливостi, мiсця у трьох невеликих кiмнатах. Якiв весь час
слiдкував за Вiрою Ясною. Робив це дискретно, обережно, мiж iншим. А вона,
коли встала з-за стола, пiшла до передньо┐ кiмнати i зайняла затишне мiсце
мiж великою шафою з книжками i гарячою грубкою в стiнi. Над нею висiла
невеличка, вузька, довга картинка з якоюсь банальною нiмфою над банальним
ставком з кучерявою пiнi║ю чи чимсь подiбним. Бiля не┐ вмостились,
розумi║ться, фон Лянге i Шульц, а до того ще дво║, мiж ними й капiтаном
Пшор. Вони щось там далi барвисте гомонiли, час вiд часу вибухаючи смiхом.
Гостi ходили, гули, смiялися, крутилися. А одного разу Вайз взяв Якова
пiд руку i пiдвiв просто до Ясно┐.
- Ма║те вашого Балабу, мадам, - промовив вiн до Ясно┐ тоном, нiби вони
вже на цю тему розмовляли.
- А! То ви? - сказала вона по-нiмецьки. - Я зараз! - i продовжувала
свою мову, щось про Росiю. - То, панове, - казала вона, - можна на цi речi