"Улас Самчук. Волинь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вони видумали, це почали крутити кирата молотарки. Особливо захопився тим
Хведот, якому геть губилися штанята, одначе це не вiдбира║ йому охоти, i
вiн невгамовно бiга║ навколо по манежу за дишлем. На це якось нарвалась
мати, ну i, звичайно, Володько дiстав кiлька пляцунiв. I так воно завше.
Увесь ранок зiпсутий. Учора очiкував прочухана - не дiстав. А тутка от
неждано й негадане. Поплакав бiдачисько, поплакав, звернув чомусь усю вину
на Богу душу винного Хведота, заявив, що "з таким нiколи бiльше не буде
гратися", покинув його, а сам полiз на горище хати пiд стрiху. Для нього
це мiсце схоронища i та║мничих думок. Тут стiльки всього цiкавого.
Особливо приваблю║ його велика матерня скриня. От би заглянути туди. Там,
мабуть, всяко┐ всячини. Тому-то мама й ве пускають до не┐ нiкого. Он яка
здоровенна iржава, кругла, як кулак, висить колодка. Дудки таку вiдiмкнеш.
Почуваючи себе невинно ображеним, вiн почина║ мрiяти, i то так, щоб усе
те стверджувало його невиннiсть. Вiн, наприклад, часто мрi║, в що потiм
зовсiм вiрить, що одного разу "щось таке само зробиться", а мати вiзьмуть
та й усе звернуть на нього i за це його крiпко намоченим путом виб'ють
"через плечi". Вiд цього Володько почина║ кашляти, харкати кров'ю, хирiти,
"так що хоче вмерти". Мати знають, що то вони причиною його смертi, а тому
дуже, ним турбуються, годують його... "Нi, мамо,каже вiн.- То не я зробив.
То само зробилося..." Але далi вiн не може бiльше терпiти, щоб його за все
бито, i вiн волi║ краще вмерти. Вмер же Пилип. Умер i Петро. Хай i вiн
умре. А тому вiн гордо вiдверта║ лице i не прийма║ того, що дають йому
мати, "навiть булки з солодким молоком, i навiть цукоркiв, i нового
купленого кашкета зо звiздою".
А може, нi. Може, вiн краще не вмре. Ага. Пригадав. Як дуже хочеться
йому побачити на свому життi царевого сина, що, кажуть, ║ однолiтком з
Володьком. I навiть, зда║ться, як мiркують мати, родився в той сам день.
Володько усмiха║ться. Йому нiяково про це згадувати, бо позаторiк
одного разу, будучи у Дерманi в церквi, вiн бачив драгуна i думав, що то
сам цар. Це смiшно, розумi║ться. Але тодi "вiн iще був малий". Тепер уже
його таким царем не обдуриш. Однак все-таки не пошкодило б зустрiнути
царевого сина. Дiйсно. От, наприклад, кажуть тато, що по наших полях мають
москалi маневри робити. Розумi║ться, де москалi, там i цар. А при царевi
мусить бути i син його.
Мiрку║ просто i звичайно. Вiн собi бавиться. Робить з ломачок будинок,
кида║ кашкет, щоб опiсля цiляти в нього "палюгою" - шкандиба║, значить...
Аж тут раптом над ним хтось:
- Добрий день, Володьку!
Огляда║ться - царiв син. Одяг у нього ясний. Блищить усе. Гудзики у два
рядки. Такий чисто, як на календарi намальований. Щоки червонi, очi
веселi, носик он як, нiби й не носик. Чистий, не замурзаний, не те що у
Володька.
- Дай, Боже, здоровля! - вiдповiда║ Володько.
- Ти ║ Володько, Матвi┐в? Правда?
- Еге!
- Ти,- каже царiв син,- менi подобався. Вiзьму я от тебе до себе у
палати. У мене мiсто бiльше, нiж Острiг. Був ти коли в мiстi?
- Еге. Був. У Мизочi. З мамою до олiйнi ┐здили.
- А хочеш ти зо мною?
- Ще б нi! -! Володько, розумi║ться, все геть-чисто розкаже. I як його