"Улас Самчук. Волинь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Цить! - розпачливо кричить Володько. Хведот реве.
- Ах, ти! Ти ж забожився! Дадуть тобi мама. Я скажу, що ти... божився,-
це останн║ вирвалось з Володька через плач.
Хведот миттю перестав ревiти; йому тяжко, йому холодно, вiн увесь
дрижить, але вiн уже мовчить. Боже, що може бути страшнiшим, нiж коли вiн
присунеться до хати в такому виглядi, а до всього з такими страшними
злочинами. Тож божиться у них найсуворiше заборонено, i це Хведот дуже
добре зна║.
Володько вдоволений зi сво║┐ витiвки, вiн би й так нiколи не сказав
мамi, бо ж на кому все то ско┐ться, але добре, що той повiрив. Сяк-так
iдуть далi i ось вилiзли на сухе... I лише тут Володько зрозумiв i збагнув
справжн║ значення свого пiдпри║мства. З них обох стiкали бруднi патьоки,
тяжкий, непрошений жаль огорнув хороброго мандрiвця, i вiн сам не
видержав... Заревiв на цiлу губу - боляче i ображено. Вiн же тут
зовсiм-зовсiм не винен, все так само сталося... Хведот негайно пiддержав
йому товариство, i дружний плач рознiсся в темрявi понад лугом i полями.
Пiзно, зовсiм пiзно, голоднi й холоднi присунулись вони до сво║┐ хати.
Хведот уже не плакав, хлипав лише сам Володько. Вiн зовсiм виразно вичував
на сво║му задку дотики батьково┐ попруги, i це порядно його бентежило.
Але коли увiйшли до хати, там було темно i безлюдно. Значить, нiкого
нема дома, значить, не все ще втрачено. Довго тут роздумувати негаразд.
Швидко з мiсця, не миючись i не витираючись, подерли обидва (Володько
ледве висадив отого опецькуватого кордупеля) на найповнiшу захисницю всiх
покривджених дiтей - ┐х найнедоступнiшу фортецю - пiч. Сидiли там пiд
лежаком на гарячому черенi i лише зрiдка несмiливо пiдшморгували носами.
Володьковi все ще текли по щоках ряснi, солонi сльози, а вiн, щоб не
робити зайвих рухiв i шуму, пiдлизував ┐х язиком.
Сидiли отак iз чверть години. Першою прийшла мати. За нею хутко увiйшов
i батько.
- Боже, Боже! I де тi дiтиська ото полiзли! Тошненько менi та нудненько
менi! Ото залiзли, може, в багно,- матiнко Божа, хорони! - тошнiла мати. А
батько мовчав. Засвiтили лампочку. Мати не вгавала i квоктала далi: - То
вже так далi не може бути... I чому ти того лобуза, отого старшого (знов
старшого!) не випариш добре? Де ж чувано, де ж видано, щоб у таку пору i
не було дiтей дома?
Батько нi пари з уст. Тяжко сiв бiля столу, закинувши наперед
настiльника, щоб бруднiзними рукавами не замазати його. Виразу його
обличчя при такому мiзерному освiтленнi побачити годi, але ота тверда
мовчанка i таке ж уперте лебедiння матерi вимовно казали про все, що
твориться в тих мужицьких душах.
- I чого ти мовчиш, як пень? - чiпля║ться мати.- Хоч би пiшов куди, хоч
би робив що... Я он оббiгала всенький лiс аж до лебедського порубу... На
лузi була, у млинi... Нiде ┐х нема║... От, горе мо║, горе!
Батько сплюнув.
- Тo,- каже вiн,- вилазить наверх твоя наука. Я що... Хiба я знаю, що
маю з ними робити... Коли ти вчиш дiтей непослуху - то й ма║ш...
- Вчиш, вчиш... Не допiкай менi тим вчиш... Хто його в повiтря лихе
вчить.
- Ага! А як вiзьмеш попругу, щоб протягнути котрого ("Ого! Добре вам
протягнути",- дума║ Володько) через-плiч, то галасу на цiлу околицю