"Улас Самчук. Волинь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пiдбадьорився. Вiн ще не забув, що "другим разом не вiзьму тебе огонь
класти".
- Ми,поясню║ Володько,- побачимо, куди тече та рiчка. У Лебедях став
великий-великий, а на ставу лебедi плавають. Гммм! Ти ще не зна║ш, що це
таке.
- Не знаю,щиросердечно призна║ться Хведот...
- Такi, як гуси. Зна║ш?
- Мгу,шморгнув той носом.
- Ну, то ходiм.
З мiсця рушають i йдуть. Володько веде Хведота за руку. Йдуть просто
здовж рiчки, i що ┐м до того, що сонце ось зовсiм хова║ться, що потягнуло
дошкульним вiтром з полiв вiд Михалкового хутора, що темiнь покрила лiс по
тамтому боцi долини. Перед ними виразна мета, i досягти ┐┐ вони
будь-що-будь мусять.
I воно було б ще несугiрше, коли б рiчка не робила отих осоружних
закрутiв, бо саме на тих закутках бува║ найцiкавiше зупинитися, поглянути
у воду, помiркувати, що i як. Тут також завжди кущi вiльшини чи верболозу
ростуть, а в кущах трапляються ожини. Часом якийсь птах звiдти випурхне i
цiкаво глянути, чи не ма║ вiн там, бува, свого гнiзда. А вода на закрутах
бурлить, та виру║, та на всi боки лiниво поверта║ться i все то так дуже
цiкаво.
Але час також бiжить i треба йти далi. i мандрiвцi йдуть. I коли
вiдiйшли так далеко, що ┐х хата зникла з овиду, ┐м почало робитись
нiяково. До всього почало виразно сутенiти.
А ставу з лебедями все нема та й нема. Володько, розумi║ться, першим
збагнув становище, хоча вiн ще мовчить. Хведот натомiсть нiчого не
помiча║, вiн весь сповнений вiрою, i тому вiн почува║ себе зовсiм бадьоро.
Володько ж вже тихцем подуму║, чи не краще б воно повернутися, бо тут вже,
як звичайно, прочуханом запахло.
I вiн зупинився... i дивиться перед собою... i мiрку║. На Хведота також
находить непевнiсть, вiн здивовано дивиться на Володька, хоча не смi║ щось
питати. Не його дiло втручатися до таких важливих справ.
I враз рiшення запало. Володько круто мiня║ свiй намiр. Не питаючи
Хведота, вiн поверта║ назад, але iншою дорогою, навпростець, через болото,
до польово┐ стежки. Хведот не розумi║, що з тим дi║ться, але що тут багато
розважати - iти так iти. I спочатку йшлося гаразд, пiд ногами твердий
грунт, але згодом той грунт ста║ м'якшим i м'якшим, аж нарештi дiйшли до
такого, що нi сюди нi туди. Ноги по самi колiна грузнуть в драглину, з-пiд
них чвирка║ брудна, iржава, шипуча рiдина. Стрибають з купини на купину,
Хведот грузне, пада║, й незабаром його скромна постать перетворилася у
найсумнiше видовище. Нi обличчя, нi очей - суцiльна руда пляма.
Але вiн все-таки йде, довго трима║ться, хоча плач висить йому на устах,
на носi, на очах. Пам'ята║ свою присягу, i, може б, воно обiйшлося все
гаразд, та в одному мiсцi хлопчисько раптом спотика║ться i летить у багно
сливе з головою. Вiн мало не тоне. Володько кинувся його рятувати, але не
ма║ досить сили. I тут вже Хведот не втримався i заревiв на цiле горло.
От тобi й на. От i повiр iншим разом, коли хтось божиться. Ну й що його
тепер робити? I як його з'явитися на очi матерi, а ще гiрше - батька? Знов
те "вiн до всього приводець" задзвенiло в ухах...
- Цить! Чу║ш? Цить, кажу тобi. Хведот реве.