"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

вiддала команду. СТУПа, зблискуючи лакованими боками, пiднялася трохи вгору
i нечутно полетiла уздовж русла вузенької звивистої рiчки. В обличчя вiйнуло
вогкiстю. Ядвiга Олiзарiвна мерзлякувато зiщулилася, подмухала на руки i
скомандувала СТУПi взяти правiше.
Тепер вони летiли над лiсовим масивом, котрий з такої вiдстанi бiльше
був схожий не на лiс, а на величезну чорнильну ляпку. I лише гострий погляд
Аристарха мiг вирiзняти в ньому окремi дерева та кущi.
- Все летимо та й летимо, - зауважив вiн i потягнувся так, що аж
кiсточки затрiщали. - А мiж iншим, не завадило щось би й пожувати. Як ти
ставишся до цього заходу?
Ядвiга Олiзарiвна кинула на нього невдоволений погляд.
- Слова якi - "пожувати", "захiд", - сказала вона. - I де тiльки ти їх
нахапався?
Аристарх лише невизначено посмiхнувся i поклав голову на лапи.
Зустрiчний потiк прохолодного повiтря скуйовдив його зваляну, звiку нечесану
шерсть. Примруженими очима вiн деякий час пильно вдивлявся у нiчну темряву.
Нарештi збуджено стрiпнувся:
- О! Тут, здається, саме те, що нам потрiбно. Людським духом i близько
не тхне.
Для бiльшої переконливостi вiн голосно втягнув у себе повiтря i додав:
- Принаймнi свiжим. Коли вже приземлятися, то кращого мiсця не
знайти... - Та оскiльки Ядвiга Олiзарiвна приземлятися не поспiшала,
Аристарх нетерпляче забарабанив обрубком хвоста по стiнцi СТУПи i пiдвищив
голос: - Та кажу ж тобi, що немає тут жодної людини! I, врештi-решт, повинен
я хоч раз на добу повечеряти? Авжеж, повинен. То якого дiдька ми ще чогось
шукаємо?
- Ох, докомандуєшся ти в мене, - сказала йому Ядвiга Олiзарiвна. -
Перепаде колись тобi за таке на горiхи, ох i перепаде!
- А що ти менi зробиш? - поцiкавився Аристарх.
- Вiдлупцюю, як Сидорову козу.
Аристарх насмiшкувато пирхнув у вiдповiдь.
- Все обiцяєш та обiцяєш, - сказав вiн. - А сама, либонь, уявлення не
маєш, як це робиться.
Ядвiга Олiзарiвна скосила на нього гнiвним оком. От же ж i неслух, цей
Аристарх, от же ж i задирака! I в кого лише вiн удався?
А й справдi, не завадило хоч би раз обламати об його боки лозину. Та
все рука якось не пiднiмається на таке. Ядвiга Олiзарiвна пам'ятає його ще
зовсiм крихiтною, напiвслiпою iстотою, котрiй i жити на цьому свiтi лишалося
лiченi хвилини. Леле, скiльки їй довелося доглядати за ним, скiльки було
витрачено дорогоцiнної фiлiги, доки вiн, зрештою, не перетворився на такого
ось бешкетливого здорованя! На жаль, надто вже бешкетливого.
[Фiлiга - здається, щось дуже корисне i несмачне. Як риб'ячий жир.]
I все ж її рука, мабуть, так i не вiзьметься за лозиняку. Бо як би там
не було, а вiн для неї залишається єдиною близькою душею в цьому злому i
жорстокому свiтi.
З iншого боку, Аристарх таки має рацiю, подумала Ядвiга Олiзарiвна. Не
носитися ж їм цiлiсiньку нiч помiж небом та землею. Тим паче, що не на
прогулянку вони сюди прилетiли! Нi, була в них одна справа, вiд якої декому
з мiсцевих жителiв не поздоровиться. Хоча, звiсно, шкода, що таке повинно
трапитися саме там, де колись проминуло її дитинство.