"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

внутрiшнiй голос, отямившись, заволав так, що аж у вухах залящало.
- Не давись, - зауважила мати. - I пiсля вечерi заглянь до Василя. Вiн
до тебе вже двiчi забiгав.
- М-мм... - мугикнув у вiдповiдь син i закивав головою.
- Я йому дозволила взяти бiнокля, - продовжувала мати. - Хай, думаю,
пограється, доки мого сина носить невiдомо де...
Проте Степан майже не чув матерi. Внутрiшнiй голос кота Аристарха аж
надривався вiд обурення. Степан вибрав слушну хвилинку i, як тiльки мама
вiдвернулася, перелив молоко в горнятко i прожогом вискочив у двiр.
"Швидше неси! - пiдганяв його невтомний внутрiшнiй голос. - Та швидше
ж, кажуть тобi!.. Втiм, можеш залишити все ось за цими смородиновими кущами.
А тепер iди собi геть i не озирайся. I затям: нiчого ти не бачив i не чув.
Iнакше буде то..."
На цьому внутрiшнiй голос замовк. Краєм ока Степан встиг помiтити, як
вiд яру до смородинових кущiв промайнула чиясь чорна тiнь. Потiм звiдтiля
долинуло задоволене плямкання i зовсiм не котяче гарчання. Мабуть,
внутрiшнiй голос разом з своїм господарем взялися до вечерi.
А через кiлька хвилин у дворi пролунав здивований i трохи наполоханий
мамин голос. Степан вискочив з хати.
Двором, попiд лiсою, очманiло гасав здоровецький котяра. Замiсть голови
на ньому була руда полив'яна куля. Пригледiвшись, Степан упiзнав у нiй
горнятко, в яке кiлька хвилин тому наливав молоко.
А чорний кiт наче з глузду зiйшов. Вiн робив стрiмкi повороти, стрибки,
крутився колесом, з розгону падав на спину i дряпав поливу гострими
пазурами. З горнятка долинало приглушене нявкання.
- Та це ж Аристарх! - мимоволi вихопилося у хлопця.
Вiд того вигуку Аристарх пiдстрибнув мало не до стрiхи. Потому описав
по двору стрiмке коло i з розгону врiзався в молоденьку липку, що її Степан
посадив торiк в день маминого народження.
Липка похитнулася. На всi боки полетiли полив'янi черепки, а звiльнений
Аристарх з криком "мня-а-ма!" рвонув у бiк самiтного будиночка.


ШУРХОТУН

Серед ночi Степан прокинувся. Йому здалося, нiби по кiмнатi хтось
ходить. Вiн розплющив очi, обережно пiдвiв голову - i сон йому наче рукою
зняло.
Вiд вiкна через кiмнату пролягала мiсячна дорiжка. I по нiй, заклавши
руки за спину, в задумi прогулювався маленький бородатий дiдусь.
- Прийшла скорбота - вiдчиняй ворота, - бурмотiв вiн хрипкуватим
голосом. - А тi ворота, мiж iншим, не завадило б i змастити трохи... Нi,
щось я знову не про те... - Дiдусь зупинився i потер скронi крихiтними
долоньками. - Ах, так, я про скорботу... Нiяк не можу зрозумiти, чому вони
його вiдпустили. I запитати нi в кого. Невже пожалiли хлопця? От було б
здорово! Але нi, на таке вони не здатнi... А бiдна дитина спить i навiть не
уявляє...
- Я не сплю, - мимохiть вихопилося у Степана.
Дiдусь перелякано зойкнув i щез. Лише на тому мiсцi, де вiн тiльки-но
стояв, повiльно спадав стовп мiсячної куряви.