"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

i взагалi збиткуються над тобою.
- Нiхто мене... не ображав.
Баба-яга скрушно зiтхнула.
- Знову ж таки неправда. Ми, Таню, чимало знаємо про тебе. Знаємо, як
тобi несолодко доводиться. Тi, кого б ти хотiла мати за товаришiв, дружити з
тобою не хочуть. Я ж бо своїми очима бачила, як вiн, - Ядвiга Олiзарiвна
кивнула на Степана, - збиткувався над тобою. I це, мабуть, не вперше. До
того ж, ти живеш у старої, хворої баби. I замiсть того, щоб розважатися, як
всi нормальнi дiти, ти змушена з ранку до пiзньої ночi працювати в городi,
прибирати в хатi i на подвiр'ї...
- Так це ж неважко, - заперечила Таня. - I не така вже в мене стара та
немiчна бабуся...
- Коли дорослi говорять, дiти повиннi мовчати, - зауважила баба-яга. -
До речi, колись я теж була, як i ти, самотньою, нiкому не потрiбною
дiвчинкою. I, вибач, такою ж невродливою. З ранку до вечора прибирала я за
старшими, намагалася догодити всiм i кожному. Та, окрiм стусанiв i образ,
нiчого в своєму життi не бачила. Тож мало-помалу зненавидiла тих, хто
називає себе людьми. Я мрiяла лише про те, як би розплатитися з ними за все,
що довелося зазнати. На щастя, доля звела мене з лихою чаклункою i та взяла
до себе в науку... - Ядвiга Олiзарiвна помовчала. - Ось що, дiвчинко,
трапилося зi мною. Що ж, нехай ти ще не вчинила нiкому нiчого лихого. Та,
повiр менi, це можна виправити дуже швидко. I треба. Тож коли хочеш
помститися комусь - лише скажи! I я даю чесне чаклунське, що не тiльки
подарую тобi життя, а й вiзьму до себе в науку. Ну то як - згода?
- Нi... - тихо, але твердо сказала Таня. - Не потрiбна менi така наука.
Не можна чинити зло iншим.
Баба-яга похитала головою.
- Це твоє останнє слово?
- Так.
- Ну що ж, так тому й бути. Жаль менi тебе, проте нiчого вдiяти не
можу. Ти сама вибрала свiй шлях...
Баба-яга пiдiйшла до печi i поправила кiлька полiняк. Звелiла
Аристарховi:
- З завтрашнього ранку приготуй побiльше хмизу. А я поки що дам їй
сонного зiлля.
- Буде зроблено, - пообiцяв Аристарх.
Весь цей час Степановi здавалося, нiби вiн бачить якийсь жахливий сон.
I лише тодi, коли Ядвiга Олiзарiвна пiдiйшла до печi, вiн наче прокинувся.
- Вiдпустiть її! - вигукнув вiн i зiрвався з мiсця. - Не чiпайте, кажу!
Проте Аристарх був напоготовi. Не встиг Степан зробити й кроку, як кiт
чорною торпедою вилетiв з кутка i врiзався в хлопця з такою силою, що той
покотився до дверей.
Степан з зусиллям пiдвiвся. Болiло плече, кiмната ходором ходила перед
очима.
- Не чiпайте її... - з зусиллям вимовив вiн. - Краще вже мене замiсть
неї...
- Прийде i твоя черга, - коротко зауважила Ядвiга Олiзарiвна i звелiла
Аристарховi: - В погрiб його!
- Правильно, - пiдтримав її кiт. - Нехай трохи прохолоне там. А то бач,
який гарячий!