"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора А тому вiн постукав палицею по струхлявiлих сходах i погукав:
- Агов, є тут хто чи нi? Йому нiхто не вiдповiв. Степанiв батько постукав сильнiше. Тодi сказав: - Так я й знав, що цим закiнчиться. Ану, хлопцi, зiзнавайтеся, що все це лише ваша вигадка. - Але ж, тату, ми нiчого такого не вигадували, - заперечив Степан. Проте голос його звучав не досить переконливо. Правду кажучи, вiн уже й сам мало вiрив у те, що побачив учора. - Гаразд, - сказав батько. - Тодi я ще i у вiкно постукаю. I коли... Закiнчити вiн не встиг. За їхнiми спинами пролунало голосне, розлютоване шипiння. Таня зойкнула i вчепилася в Степанову руку. Василь, мов справжнiй австралiйський кенгуру, одним скоком злетiв на ганок. Навiть Степанiв батько i той здригнувся з несподiванки. - Що за чортiвня? - вихопилося в нього. Вiд узлiсся до будинку мчав величезний чорний кiт. Вiн з розгону подолав живоплiт i став оскаженiло гамселити землю обрубком хвоста. Його розкошлана, вся в реп'яхах шерсть тремтiла на худих, запалих боках. Вуха щiльно притислися до голови, що розмiрами не поступалася Василевiй. Кiт переводив погляд злiсних зелених очей з Танi на Степана, з Степана на Василя - i знову зупинявся на Танi. Кiт начебто вибирав, на кого накинутися першим. Дорослого вiн старався не помiчати. - Еге, шановний, звiдкiля ти взявся? - стривожено вигукнув Степанiв батько i виступив наперед, прикриваючи собою дiтей. - Ну й розмiри ж у тебе! При кожному звуковi людського голосу довге, гнучке тiло диво-тварини здригалося, нiби його шмагали рiзкою. Але вiд намiрiв своїх кiт не вiдмовився, i як тiльки Степанiв батько замовк, кiт, горблячись, обiйшов його по дузi i знову приготувався до стрибка, остаточно спинивши свiй вибiр на Танi. - Ого! Це вже занадто, - розсердився Степанiв батько i замахнувся на кота. - Геть звiдси! Диво-кiт зашипiв, неначе потужний струмiнь води на розпеченiй сковорiдцi. Проте не вiдступив, а ще тiснiше притиснувся до землi. - Не бий його! - зненацька долинув з глибини будинку глухий голос. - Не чiпай його, чуєш? Хтось квапливо прочовгав у сiнцях, i на порозi з'явилася ще мiцна, розгнiвана бабуся. По дорозi вона з такою силою вiдштовхнула Василя, що той трохи не дав сторчака з ганку. А старенька поспiшила до кота, який вiд лютi вже не те що шипiв, а клекотiв, наче пара у величезному казанi. - Заспокойся, Аристаршику, ну, заспокойся, мiй маленький... - лагiдним голосом промовляла бабуся i погладжувала кота по здибленому зашийку. - I не бiйся - нiхто нi тебе, нi хазяйку твою i пальцем не зачепить. Ось так, заплющ очi i заспокойся... От i гаразд, от i добре. А зараз ми пiдемо до хати i ти там приляжеш, трохи вiдпочинеш... Старенька кинула все ще розгнiваний погляд на гостей. Тi з бiльшим, анiж їм би хотiлося, поспiхом поступилися дорогою перед котом. Як тiльки вони зникли за дверима, Степанiв батько розвiв руками i розгублено посмiхнувся: |
|
|