"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

А тому вiн постукав палицею по струхлявiлих сходах i погукав:
- Агов, є тут хто чи нi?
Йому нiхто не вiдповiв. Степанiв батько постукав сильнiше. Тодi сказав:
- Так я й знав, що цим закiнчиться. Ану, хлопцi, зiзнавайтеся, що все
це лише ваша вигадка.
- Але ж, тату, ми нiчого такого не вигадували, - заперечив Степан.
Проте голос його звучав не досить переконливо. Правду кажучи, вiн уже й сам
мало вiрив у те, що побачив учора.
- Гаразд, - сказав батько. - Тодi я ще i у вiкно постукаю. I коли...
Закiнчити вiн не встиг. За їхнiми спинами пролунало голосне,
розлютоване шипiння.
Таня зойкнула i вчепилася в Степанову руку. Василь, мов справжнiй
австралiйський кенгуру, одним скоком злетiв на ганок.
Навiть Степанiв батько i той здригнувся з несподiванки.
- Що за чортiвня? - вихопилося в нього.
Вiд узлiсся до будинку мчав величезний чорний кiт. Вiн з розгону
подолав живоплiт i став оскаженiло гамселити землю обрубком хвоста. Його
розкошлана, вся в реп'яхах шерсть тремтiла на худих, запалих боках. Вуха
щiльно притислися до голови, що розмiрами не поступалася Василевiй.
Кiт переводив погляд злiсних зелених очей з Танi на Степана, з Степана
на Василя - i знову зупинявся на Танi. Кiт начебто вибирав, на кого
накинутися першим.
Дорослого вiн старався не помiчати.
- Еге, шановний, звiдкiля ти взявся? - стривожено вигукнув Степанiв
батько i виступив наперед, прикриваючи собою дiтей. - Ну й розмiри ж у тебе!
Щось я таких котiв не бачив. Але ж ти i не рись, га?
При кожному звуковi людського голосу довге, гнучке тiло диво-тварини
здригалося, нiби його шмагали рiзкою. Але вiд намiрiв своїх кiт не
вiдмовився, i як тiльки Степанiв батько замовк, кiт, горблячись, обiйшов
його по дузi i знову приготувався до стрибка, остаточно спинивши свiй вибiр
на Танi.
- Ого! Це вже занадто, - розсердився Степанiв батько i замахнувся на
кота. - Геть звiдси!
Диво-кiт зашипiв, неначе потужний струмiнь води на розпеченiй
сковорiдцi. Проте не вiдступив, а ще тiснiше притиснувся до землi.
- Не бий його! - зненацька долинув з глибини будинку глухий голос. - Не
чiпай його, чуєш?
Хтось квапливо прочовгав у сiнцях, i на порозi з'явилася ще мiцна,
розгнiвана бабуся. По дорозi вона з такою силою вiдштовхнула Василя, що той
трохи не дав сторчака з ганку. А старенька поспiшила до кота, який вiд лютi
вже не те що шипiв, а клекотiв, наче пара у величезному казанi.
- Заспокойся, Аристаршику, ну, заспокойся, мiй маленький... - лагiдним
голосом промовляла бабуся i погладжувала кота по здибленому зашийку. - I не
бiйся - нiхто нi тебе, нi хазяйку твою i пальцем не зачепить. Ось так,
заплющ очi i заспокойся... От i гаразд, от i добре. А зараз ми пiдемо до
хати i ти там приляжеш, трохи вiдпочинеш...
Старенька кинула все ще розгнiваний погляд на гостей. Тi з бiльшим,
анiж їм би хотiлося, поспiхом поступилися дорогою перед котом.
Як тiльки вони зникли за дверима, Степанiв батько розвiв руками i
розгублено посмiхнувся: