"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

мовчите?
Погляди дiдусiв зупинилися на Шурхотуновi.
- В твоїй хатi живе хлопчик чи дiвчинка? - швидко, не даючи часу на
обдумування, поцiкавилася Ядвiга Олiзарiвна.
- Хлопчик.
- Iм'я?
- Степан... - ледь чутно прожебонiв Шурхотун. Його маленькi
пiдслiпуватi очицi з благанням втупилися в гостю. - Але ж вiн... Вiн ще
такий маленький... Ти не зробиш йому нiчого поганого, правда?
- Саме цього я обiцяти не можу. На нещастя його батькiв, вiн побачив
таке, чого нiкому з людей бачити не слiд.
Шурхотун зi страху посiрiв.
А Ядвiга Олiзарiвна повiльно пройшлася вподовж закляклої шеренги. Потiм
зупинилася i зажадала:
- Вийдiть тi, в чиїх будинках живуть друзi цього, як його... Степана.
Наперед вийшло двоє стареньких, їхнi колiна зрадливо тремтiли.
- Тiльки я повинен сказати, що моя Таня не дуже дружить з ним, - заявив
менший на зрiст. - її не беруть до гурту...
- О, це цiкаво, - пожвавiшала Ядвiга Олiзарiвна. - Це надзвичайно
цiкаво! Ти сьогоднi ж подаси в письмовiй формi її бiографiю. I не забудь
перерахувати в нiй всi приниження, якi ця Таня зазнала.
- Та якi там приниження! - вигукнув домовик. - Нiчого такого не було й
немає. Просто так вже склалося, що...
- Припинити розмови! - пiдвищила голос Ядвiга Олiзарiвна. - I
запам'ятайте: якщо хоч одна душа довiдається вiд когось, про що тут
говорилося, - не позаздрю нi вам, нi вашим садибам.
- Нiхто не довiдається, - запевнили її домовики.
- Авжеж... ми собi не вороги, нi!
Вони чимало прожили на цьому свiтi i добре знали, на що здатна Ядвiга
Олiзарiвна та iншi такi ж високi гостi.
А здатнi вони були на таке, про що i згадувати страшно...


ЗБИРАЧI ЛIКАРСЬКИХ РОСЛИН

Самiтна хатина на узлiссi здавалася близькою хiба що з дерева. Та й то
лише в тому випадку, коли її роздивлятися з допомогою такого потужного
приладу, як бiнокль... Насправдi до неї треба було йти та йти.
Спочатку потрiбно було перебратися по хисткому, в кiлька жердин, мiстку
через рiчку Гороб'ячу. Потiм хвилин з десять продиратися крiзь реп'яховi та
шипшиновi хащi. Тодi опуститися в Чортiв яр, знову пiднятися по його крутому
сипучому схилу, - i десь там, майже бiля самiсiнького обрiю, бовванiв отой
самiтний будиночок.
Тож зрозумiло, що дiти на чолi iз Степановим батьком дiсталися до нього
лише тодi, коли сонце пiдбилося високо в небi i пекло немилосердно.
Степанiв батько обiйшов навколо живоплоту, що оточував будиночок,
зупинився перед перехнябленими, на однiй завiсi, дверима i в задумi похитав
головою.
- До них i пiдходити страшно, - зауважив вiн. - їх i штовхати не
треба - самi одiрвуться.