"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу авторамовчите?
Погляди дiдусiв зупинилися на Шурхотуновi. - В твоїй хатi живе хлопчик чи дiвчинка? - швидко, не даючи часу на обдумування, поцiкавилася Ядвiга Олiзарiвна. - Хлопчик. - Iм'я? - Степан... - ледь чутно прожебонiв Шурхотун. Його маленькi пiдслiпуватi очицi з благанням втупилися в гостю. - Але ж вiн... Вiн ще такий маленький... Ти не зробиш йому нiчого поганого, правда? - Саме цього я обiцяти не можу. На нещастя його батькiв, вiн побачив таке, чого нiкому з людей бачити не слiд. Шурхотун зi страху посiрiв. А Ядвiга Олiзарiвна повiльно пройшлася вподовж закляклої шеренги. Потiм зупинилася i зажадала: - Вийдiть тi, в чиїх будинках живуть друзi цього, як його... Степана. Наперед вийшло двоє стареньких, їхнi колiна зрадливо тремтiли. - Тiльки я повинен сказати, що моя Таня не дуже дружить з ним, - заявив менший на зрiст. - її не беруть до гурту... - О, це цiкаво, - пожвавiшала Ядвiга Олiзарiвна. - Це надзвичайно цiкаво! Ти сьогоднi ж подаси в письмовiй формi її бiографiю. I не забудь перерахувати в нiй всi приниження, якi ця Таня зазнала. - Та якi там приниження! - вигукнув домовик. - Нiчого такого не було й немає. Просто так вже склалося, що... - Припинити розмови! - пiдвищила голос Ядвiга Олiзарiвна. - I запам'ятайте: якщо хоч одна душа довiдається вiд когось, про що тут - Нiхто не довiдається, - запевнили її домовики. - Авжеж... ми собi не вороги, нi! Вони чимало прожили на цьому свiтi i добре знали, на що здатна Ядвiга Олiзарiвна та iншi такi ж високi гостi. А здатнi вони були на таке, про що i згадувати страшно... ЗБИРАЧI ЛIКАРСЬКИХ РОСЛИН Самiтна хатина на узлiссi здавалася близькою хiба що з дерева. Та й то лише в тому випадку, коли її роздивлятися з допомогою такого потужного приладу, як бiнокль... Насправдi до неї треба було йти та йти. Спочатку потрiбно було перебратися по хисткому, в кiлька жердин, мiстку через рiчку Гороб'ячу. Потiм хвилин з десять продиратися крiзь реп'яховi та шипшиновi хащi. Тодi опуститися в Чортiв яр, знову пiднятися по його крутому сипучому схилу, - i десь там, майже бiля самiсiнького обрiю, бовванiв отой самiтний будиночок. Тож зрозумiло, що дiти на чолi iз Степановим батьком дiсталися до нього лише тодi, коли сонце пiдбилося високо в небi i пекло немилосердно. Степанiв батько обiйшов навколо живоплоту, що оточував будиночок, зупинився перед перехнябленими, на однiй завiсi, дверима i в задумi похитав головою. - До них i пiдходити страшно, - зауважив вiн. - їх i штовхати не треба - самi одiрвуться. |
|
|