"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

програму дивився.
- Тодi... зiграємо в "морський бiй"?
- Давай...
Жорстока битва вже завершувалася, коли за вiкном почувся якийсь
обережний шурхiт. Вiтько пiдняв голову вiд папiрця.
- Чуєш? - запитав вiн.
Хлопцi прислухалися. Через якусь мить шурхiт повторився. Тихий, майже
зовсiм нечутний.
- Мабуть, кiшка, - сказав Сергiйко i схилився над зошитом.
- Ось я їй зараз покажу! - погрозливо мовив Вiтько. Вiн тiльки-но
потопив ворожий есмiнець i мав войовничий вигляд. - Зараз вона в мене
дiзнається, як вiдривати вiд роботи зайнятих людей!
Сергiйко не вiдповiв. Вiн роздумував над своїм ходом. I де той капосний
Вiтько мiг заховати два торпедних катери? Чи не в оцьому ось кутку?
- А-а! - почулося раптом у нього за спиною.
Сергiйко швидко оглянувся.
Вiтько Капустiн, здається, збирався накивати п'ятами з кiмнати. На його
обличчi дуже гарно, навiть неперевершено, вiдбивався переляк.
- Там... та-там... - затинаючись, белькотiв вiн i тицяв пальцем у
вiкно. - Там не кiшка! Там хтось iнший!
Сергiйко притиснувся обличчям до шибки.
- Ну що? Роздивився? - запитував Вiтько. Його пальцi вже стискували
дверну ручку.
- Нiчого нiби немає, - вiдказав Сергiйко. - Ану, вимкни свiтло!
Клацнув вимикач - i Сергiйко побачив якусь дивну мохнату постать. Вона
прямувала до рiчки. З-пiд її нiг розлiталися бризки. На мить незрозумiла
постать озирнулася, i Сергiйко здригнувся - таким жовтим надлюдським свiтлом
спалахнули її великi круглi очi.

- Це був Бухтик? - запитала Оля.
- Так. Потiм я дiзнався, що в затонi живе не лише вiн один.
- В затонi??
- Еге ж. В нього там є сестри i батько. А також всiлякi знайомi. До
речi, вони в нього i в лiсi є, не лише в затонi.
- I в лiсi... - повторила Оля за Сергiйком. - Ти менi й про них
розкажеш?
- Коли тобi цiкаво - можу розказати.
- Звичайно, менi буде цiкаво! Менi буде дуже цiкаво! - сказала Оля, i
на її обличчi вперше з'явилася усмiшка. Усмiшка!


ГОСПОДАР ТИХОГО ЗАТОНУ

В пiдводнiй печерi, вхiд до якої приховували густi водоростi, щось
заворушилося i голосно позiхнуло:
- О-хо-хо! - I ще раз: - О-хо-хо!
То позiхав господар лiсового затону водяник Барбула.
Вiн ще не встиг i очей розплющити, але вже вiдчував неспокiй. Чогось
нiби не вистачало старому, щось начебто муляло йому, а що саме - одразу
збагнути вiн не мiг.