"Людина, що знайшла своє обличчя" - читать интересную книгу автора (Беляев Александр Романович)

XI. ПОЛОНЕНІ ПІДЗЕМНОГО МІСТЕЧКА

З нашої подорожі я повернувся зовсім розбитий і пригнічений. А Бейлі ще не все показав мені! Я не бачив машин, не бачив захисних смертоносних гармат, дії «іля». Але й того, що я бачив, було цілком досить, щоб позбавити людину спокою. Бейлі виявився сильнішим і страшнішим, ніж я міг думати. Боротьба з ним буде надзвичайно важкою. А його безумні дії загрожували всьому людству.

Він сам залишався для мене загадкою, його «комерційна» діяльність не могла ставити собі метою тільки вигоду. Справді, на що могла використати незліченні багатства одна людина, що поставила себе поза суспільством, більше того, прирекла все людство, все життя на Землі на жахливу загибель? Це міг зробити тільки маніяк. Можливо, Бейлі ввібрав у себе весь відчай капіталістів, приречених історією, і, як Самсон, вирішив загинути разом із своїми ворогами? Ні. Дика думка! Люди його класу не поспішають самі загинути, якщо вони здорові.

Я ввійшов у лабораторію. Побачивши мене, Нора весело кивнула головою, причому її рум’яне обличчя ледь-ледь спалахнуло. Вона схилила голову над пробіркою.

— Міс Енгельбрект, — досить урочисто сказав я, — дозвольте подякувати вам…

— За хороший відзив? Які дрібниці! Ви варті цього. Коли ви не дуже задумуєтеся, ви чудовий працівник… Не забивайте тільки дуже щільно пробок у посудинах з рідким повітрям і не…

— Це зовсім не дрібниці! — гаряче перебив я її. — Ви врятували мені життя!

Нора поглянула на мене здивовано і навіть злякано.

— Це ви не жартуєте?

— Ні, звичайно. Мені загрожувала смерть за спробу втекти.

— Смерть! Я не думала, що справа така серйозна, інакше б я ще більше… Але хто ж загрожував вам смертю? Невже…

— Ну звичайно, містер Бейлі. О, він не щадить тих, хто не підкоряється його волі! Чи доводилося вам бачити його страшний «пантеон»?

Нора заперечливо похитала головою і запитала, що це означає. Я розказав їй про свою подорож в товаристві Бейлі по підземному містечку і про все, що узнав від «торгівця повітрям».

На мій подив, Нора вислухала мене з великою цікавістю. Мабуть, багато що з того, що я сказав їй, вона чула вперше. В міру того, як я говорив, обличчя її все більше хмурніло. Здивування змінювалося недовірою, недовіра — обуренням.

Закінчивши свою розповідь, я підняв бокал з рідким повітрям і сказав:

— Ось в цій посудині ми виготовляємо смертний напій для людства. Моє життя пощадили тільки для того, щоб я сприяв загибелі інших, загибелі нашої прекрасної Землі з усіма живими істотами, що живуть на ній. І я не знаю, чи радіти мені з мого врятування, чи… випити мені самому цей бокал?..

Задзвонив телефон і перервав мою патетичну промову. Кора швидко підійшла до телефону.

— Алло… Так… Містер Клименко, вас просить до телефону містер Бейлі.

Я підійшов до телефону.

— Так, це я… Ні… Слухаю!

— Ви чимось збентежені? — запитала Нора, коли я відійшов од телефону.

— Бачите, містер Бейлі запізнився. Виявляється, він забув мене попередити, щоб я не говорив вам про те, що бачив і чув.

— І що ж ви відповіли?

— Я відповів, що нічого ще не говорив, і обіцяв не говорити.

Нора полегшено зітхнула.

Потім вона взяла бокал з рідким повітрям, який я перед цим держав у руці, замислено подивилася на голубу рідину і раптом кинула бокал на підлогу. Скло розбилося. Рідке повітря розлилося і під впливом теплоти підлоги почало шипіти і швидко випаровуватися. Через хвилину на підлозі валялися тільки осколки склянки.

«Чудово! — подумав я. — Тепер у мене є спільник!»

Нора запитливо подивилася мені в очі.

— Ви все мені сказали?

— Все, — відповів я, але одразу ж мимоволі зніяковів: я згадав про наміри містера Бейлі одружити мене з Норою. Я не хотів говорити про це дівчині. Але вона помітила мою ніяковість.

— Ви щось приховуєте. Ви не все сказали!

— Та це дрібниці, що не відносяться до справи.

— Не обманюйте. Дрібниці не примусили б вас зніяковіти.

Я був у скрутному становищі і вирішив перейти від оборони до нападу.

— А ви самі хіба все говорите мені? Пригадуєте нашу розмову, коли я необережною фразою образив вас… Даруйте, що я згадую про це. Тоді ви сказали мені: «Ви нічого не знаєте». Чому ж ви самі тоді не пояснили мені все те, чого я не знаю?

Цього разу зніяковіла Нора.

— Є речі, про які важко говорити…

— Цими словами ви виправдовуєте і мою мовчанку.

— Ні, не виправдовую. Ви не дали закінчити мою думку. Є речі, про які важко говорити. Але бувають обставини, коли не можна більше мовчати. Доводиться говорити про все, хоч як це не було б важко.

— І ви мені скажете?

— Так, якщо і ви не приховаєте від мене нічого.

Я потрапив у власні тенета. Торг відбувся, і мені залишалося тільки виказати свою таємницю. Все ж я постарався згладити цинізм Бейлі.

— Бейлі сказав… що в мене деревина замість серця, якщо я наважився тікати, пожертвувавши заради свободи товариством такої дівчини, як ви.

Нора спочатку посміхнулася: це звучало як комплімент. Але вона була розумна і незабаром розібралася, що приховано під таким компліментом. Брови її нахмурились.

— Я вдячна містеру Бейлі за його високу оцінку мого товариства, — сказала вона. — На жаль, містер Бейлі до всього підходить з комерційної точки зору. Був час, коли він сам претендував на «моє товариство»… І навіть тоді мені здавалося, що ним керує не серце, а розрахунок… Він бачив, що я нудьгую, що мене тягне до людей. Батько дуже завантажений роботою. Він дуже любить мене, але… науку, здається, любить ще більше, — з деякою гіркотою і ревнивим почуттям промовила Нора. — Моя туга заважала загальній роботі. І містер Бейлі… Ви розумієте?.. Він освідчився мені.

— І ви? — спитав я, затримуючи подих.

— Ну, звичайно, рішуче відмовила йому, — відповіла Нора.

Я не міг стримати полегшеного зітхання.

— Я не знала тоді про його справи і мало цікавилася ними. Він мені просто не подобався. Містер Бейлі довго не втрачав надії привабити мене своїми мільйонами, нарешті, залишив мене в спокої, коли я рішуче заявила, Що виїду, якщо він набридатиме мені своїми освідченнями. Це налякало його, і він дав слово «забути пене»… І ось тепер містер Бейлі, мабуть, створив новий варіант колишнього плану, але при цьому він хоче вбити одразу двох зайців. Простіше кажучи, він хотів би одружити нас з вами. Чи не так?..

Я почервонів по саме волосся. Нора розсміялася. Цей сміх обрадував мене. Значить, цього разу плани містера Бейлі не були їй такі неприємні! Але Нора одразу ж засмутила мене. А може, це була тільки жіноча хитрість? Лукаво подивившись на мене, вона серйозно зауважила:

— Але я не думаю, звичайно, виходити заміж за вас, містер Клименко.

— А за кого ж? — сумно запитав я. — Даруйте, вирвалось… Про таке не запитують… Однак сьогодні ми нічого не робимо!? — вирішив я змінити розмову.

— Так, це вірно, — відповіла вона і, піднявши другий бокал з рідким повітрям, вилила рідину на стіл.

Це сталося так швидко, що я не встиг підняти руку з стола. Частина рідкого повітря хлюпнула мені на пальці; повітря зашипіло, випаровуючись. Я відчув опік.

— Боже! Що я наробила! — скрикнула дівчина. — Пробачте мені.

Вона кинулася до аптечної шафочки, дістала мазь проти опіку, вату і бинт і почала перев’язувати мені руку.

На її обличчі було стільки щирого засмучення, вона так дбайливо перев’язувала мені руку, що я був цілком винагороджений.

Двері з кабінету батька Нори розчинилися, і на порозі з’явився він сам.

— Ну що ж, Норо, готово? — запитав Енгельбрект.

— Ми не встигли закінчити, — відповіла Нора. — Містер Клименко опік собі руку.

— Дуже? — запитав учений.

— Дрібниці, — поспішив сказати я.

— Треба бути обережним, — повчально промовив він. — То я чекаю!

Двері зачинилися.

Рука була перев’язана, і ми сіли за стіл. Нора зітхнула.

— Я вирішила більше не працювати, — сказала вона, — але батько вимагає. Йому це потрібно…

— А ваш батько знає про все, що стосується містера Бейлі? — запитав я.

— Це я сама хотіла б тепер знати. Я хочу поговорити з батьком і запитати його про все… Коли ми збиралися в цю нещасливу експедицію, батько сказав мені, що ми вирушаємо досліджувати Великий Північний шлях. Ми висадилися недалеко від гирла річки Яни. Тоді нам говорили, що льотчики з нашого криголама встановили, ніби далі дорога на схід затерта льодами. Треба було зимувати. З пароплава зняли весь вантаж. Він був дуже великий, значно більший, ніж потрібно для зимівлі. Я бачила купи великих ящиків. Але що в них містилося, не знаю. Ми розташувалися на зимівлю. Частина екіпажу залишилася ще на криголамі. Серед них два професори, які брали участь в нашій експедиції. Один — радіоінженер, а другий — астроном…

— А навіщо був потрібний астроном в полярній експедиції?

— Не знаю. Ці два професори ще під час плавання в чомусь не порозумілися з містером Бейлі. Вони трималися осторонь і інколи тихо радилися у відлюдному місці. Якось вранці, коли я вийшла з сеоєі палатки, щоб взяти участь в роботі по розвантажуванню, і побачила, що пароплава вже немає. Мені сказали, що вночі його понесло вітром в океан разом з двома професорами. Труп астронома море викинуло на берег, і його потім знайшли, а радіоінженер так і загинув разом з пароплавом. Я була дуже здивована. Тієї ночі не було бурі. Я запитала про це містера Бейлі, але він, сміючись, — він міг сміятися! — відповів мені, що я дуже міцно спала і тому не чула бурі. «Але море зовсім спокійне», сказала я, показуючи на океан. «В цю пору року не буває великих хвиль, — відповів містер Бейлі. — Плавуча крига зменшує хвилі. А вітер був сильний, зірвав криголам з якорів і поніс його в океан».

Елеонора замовкла, роблячи записи в зошиті і стежачи за колбою, що стояла на вагах. Потім знову почала говорити.

— Ще одна дивна річ: з пароплава вивантажили на берег два аероплани великої вантажопідйомності. Для зимової стоянки вони не були потрібні. їх вивантажили, як я потім довідалася, для перевезення всього нашого багажу в глиб країни. Аероплани переносили кудись ящик за ящиком. Батько пояснив мені, що містер Бейлі змінив план. Оскільки пароплав загинув, то він вирішив зайнятися геологічними дослідженнями на материку. Перевезення вантажів, незважаючи на зиму, тривало. Частину спорядження відправили на автомобілях, поставлених на лижі. Вся ця робота зайняла кілька місяців і коштувала кільком чоловікам життя. Ми замінювали загиблих матросів якутами, які іноді випадково натрапляли на нашу стоянку. А взагалі місце було безлюдне, і ми працювали без перешкод і далеко від цікавих очей. Нарешті, ми з батьком прилетіли на місце нової стоянки. Це була абсолютно пустинна гірська країна. У мерзлій землі, мов кроти, рилися бурові машини. Я мало розуміюсь на машинах. Але навіть мене вразила їх потужність. Коли б ви бачили, як працювали ці дивовижні машини!.. Час від часу сюди доставляли на аеропланах нові машини й матеріали. Мабуть, містер Бейлі мав зв’язок із зовнішнім світом. Підземне містечко будувалося з казковою швидкістю.

Усе це було не схоже на геологічні розвідки. Але містер Бейлі пояснив мені, що він натрапив на уранову руду і добуватиме радій. Крім того, він вирішив зайнятися добуванням азоту з повітря і виготовленням рідкого повітря. Кінець кінцем, чим займається містер Бейлі, мене не цікавило. Я рано почала допомагати моєму батькові в його науковій роботі і вже не раз мандрувала з ним із міста в місто. Мене не лякали ці переїзди. Але в такій норі мені ще ніколи не доводилося жити. Батька запрошували на добру посаду солідні фірми. І я запитала, що його спонукало прийняти пропозицію містера Бейлі. Він відповів, що містер Бейлі за один рік роботи запропонував йому сто тисяч фунтів стерлінгів. Ціле багатство! «Я хочу забезпечити твоє майбутнє», сказав мені батько. Минув рік, але він і далі залишився працювати у містера Бейлі. Якось я спитала батька, чи не час нам повернутися на батьківщину. Він трохи зніяковів і відповів, що зараз він дуже зайнятий (він саме робив спроби з перетворенням кисню на водень, діючи електричним током) і не хоче переривати роботу. «Тут чудові лабораторії і така тиша, якої не знайти у всьому світі. Добре працюється», ніби виправдовувався він. Я була трохи розчарована. Тоді батько сказав: коли я хочу, можу поїхати одна і жити поки що у тітки… Моя мати померла, коли я була зовсім маленькою… Я не хотіла їхати без батька і залишилася в підземному містечку.

— А що ж все-таки змусило батька залишитися? Велика платня?

— Не думайте, що мій батько користолюбний, — поспішно відповіла Нора. — Ніхто не відмовиться від великих грошей, якщо вони самі йдуть до рук. Але заради самих грошей він не залишився б.

— Але чому він зніяковів, коли ви запитали його, чи скоро ви поїдете звідси?

— Не знаю. Може, тому, що наука для нього дорожча, ніж мої інтереси. Так принаймні я думала тоді. Але тепер, після того, що я почула од вас, мені здається, що мій батько… не зовсім добровільно залишився у містера Бейлі. Або ж… Але я не хочу про це думати… Я повинна все з’ясувати. Я поговорю з батьком.

— І якщо виявиться, що містер Бейлі тримає вашого батька в полоні?

Обличчя Нори стало суворим і рішучим.

— Тоді… Тоді я боротимусь, і ви допоможете мені!

Я простягнув їй мою здорову руку. Нора потиснула її.

— Норо, ну де ж твоя робота? — почули ми знову голос Енгельбректа.

— Через п’ять хвилин буде готова, — відповіла вона, беручись за склянки.

— І знаєте що, — сказав я, коли двері в кабінет батька Нори зачинилися. — Перестаньте бити посуд і розливати рідке повітря. Це легковажність. Працюватимемо до часу, як ми працювали раніше. Не можна викликати ні в кого ні найменшої підозри.

Нора мовчки кивнула головою і заглибилася в роботу.

Цієї ночі я спав сам у своїй кімнаті. Ніколи не було. Мабуть, Бейлі вирішив роз’єднати нас. Це мені завдало великого удару. Я вже звик і навіть прив’язався до якута. До того ж він потрібен був для виконання моїх планів. Рано чи пізно боротьба між мною і Бейлі мала стати відкритою. Мене ні на мить не залишала думка про втечу або принаймні про те, щоб попередити наш уряд про небезпеку.

На третій день увечері Школа прийшов. Він був, як завжди, веселий і по-дитячому безтурботний. Сувора природа загартувала його, і він звик легко переносити злигодні долі.

— Ніколо! — радісно зустрів я його.

— Здрастуй, товаришу! — відповів він. І, сівши на підлогу на схрещених ногах, заспівав, похитуючи головою: — Нікола сидів на хліб і вода, це не біда. Нікола мало їдав, багато співав.

— Ніколо, та ти навіть римувати вмієш! — здивувався я.

— Не знаю, — відповів він. — Мої діти в школі вчаться, пісні знають. Я чув.

— Ну, а що з Іваном?

— Живий Іван. Зі мною сидів. Працювати пішов.

Бейлі, мабуть, вирішив, що мої «пособники» не заслуговують більшого покарання. А вірніше, він зберігав їх як робочу силу.

— Погані наші справи, Ніколо, — сказав я. — Більше не тікатимеш зі мною?

— Сильно вітер заважав. Нічого. Якщо ти тікатимеш, то і я з тобою.