"Людина, що знайшла своє обличчя" - читать интересную книгу автора (Беляев Александр Романович)

X. ПІДЗЕМНА ПОДОРОЖ

Містер Бейлі відчинив потайні двері і пройшов у сусідню кімнату. Я пішов за ним.

— До речі, — сказав містер Бейлі, — якщо цікавитесь, можете прочитати останнє повідомлення радіо. Вашу загибель уже оплакують. Ви потонули разом з Ніколою в Лені. Од вас залишився тільки мішок з інструментами. Все зроблено дуже чисто, містер «небіжчик».

Кажучи це, Бейлі підійшов до великої шафи і відчинив її. У шафі висіло кілька водолазних, як подумав я, костюмів. Містер Бейлі виправив мою помилку.

— Це не водолазні костюми. Це костюми, в яких можна було б гуляти в міжзоряному просторі, де панує цілковитий холод в двісті сімдесят три градуси. Костюми зроблені з абсолютно нетеплопровідного матеріалу і мають резервуари з киснем.

— А це для чого? — запитав я, показуючи на металеве вістря з кулькою зверху, прироблене до ковпака скафандра.

— Це антена. Костюми мають ще й радіотелефони з власними маленькими радіостанціями. За допомогою радіо ми з вами зможемо розмовляти. Одягайтеся!

Я зняв з вішалки костюм. Він був значно легший, ніж водолазні костюми. Містер Бейлі допоміг мері одягнутися і ретельно застебнув костюм особливими! кнопками.

— Ну, ось ми й приготувалися, — сказав він. Я прекрасно чув його, хоч на наших головах були товсті шоломи. — Зручно, правда ж? Для водолазів це були б незамінні костюми.

— Але ви, звичайно, не зробили цей винахід надбанням суспільства, — зауважив я трохи жовчно.

— Суспільства? — зневажливо відповів він. — Що може дати мені суспільство? Мені ніколи займатися такими дрібницями.

Містер Бейлі підійшов до стіни, повернув важіль, і посеред підлоги відчинився люк. Я заглянув униз і побачив драбинку, яка вела до площадки, обнесеної легкою залізною огорожею.

— Спускайтеся, — запропонував Бейлі.

Я зліз на площадку. Бейлі зійшов за мною, повернув невеличкий важіль на решітці, і ми почали плавно опускатися вниз. Опускалися ми досить довго. Коли ліфт зупинився, Бейлі відчинив дверцята, і ми вийшли. Прямо перед нами були низькі залізні двері. Бейлі відчинив їх, і ми опинились в невеличкій дуже вузькій кімнаті. Бейлі відчинив другі двері; я не міг визначити, з чого вони були зроблені,— такі чорні й гладенькі, як ебоніт.

— Двері виготовлені з сполуки, що не пропускає тепло, — пояснив Бейлі.

Знову така ж маленька кімнатка, і знову двері. Таким чином ми пройшли п’ять кімнат і відчинили п’ятеро дверей.

— У кожній камері температура приблизно на п’ятдесят градусів нижча, ніж у попередній, — пояснював далі Бейлі. — Зараз ми ввійдемо в приміщення, де стоїть температура, близька до холоду світового простору.

Містер Бейлі відчинив шості двері, і я побачив незвичайне видовище!..

Перед нами був величезний підземний грот. Десятки ламп освітлювали велике озеро, вода якого мала надзвичайно красивий голубий колір. Здавалося, неначе в цю підземну печеру упав шматок голубого неба.

— Рідке повітря, — сказав Бейлі.

Я був вражений. Досі мені доводилося бачити рідке повітря тільки в невеликих посудинах нашої лабораторії. Я ніколи не думав, що можна згустити і зберігати таку величезну кількість рідкого повітря.

Разом з тим я відчув, що мій костюм неначе стискується, і не міг зрозуміти чому.

— Тут великий тиск. Нас розчавило б, якби не особлива пружність тканини наших костюмів. З допомогою містера Енгельбректа я добився того, що рідке повітря майже не випаровується. Зверніть увагу на склепіння. Воно все викладене теплонепроникним матеріалом. В цій печері навіть лампи особливі: з світних бактерій! Це абсолютно холодне світло… Так, цього голубого озера було б досить, щоб оживити Місяць, — дати йому атмосферу, коли б тільки Місяць міг удержати цей подарунок. У мене тут кілька таких озер. Та всього цього мало, дуже мало. Щільність рідкого повітря тільки у вісімсот разів більша від щільності атмосферного. Потрібні були б цілі океани, щоб згустити все атмосферне повітря в рідину. Полічіть самі: площа земної кулі дорівнює, в круглих цифрах, п’ятистам десяти мільйонам квадратних кілометрів. Значить, шар повітря тільки на відстані одного кілометра від поверхні Землі дорівнює за об’ємом принаймні півмільярдові кубічних кілометрів. А більш-менш однорідне за щільністю повітря тягнеться на вісім кілометрів угору. Це вже складе масу понад п’ять трильйонів кілограмів, або одну мільйонну частину маси земної кулі… Скільки ще не використаної сировини!

— Сировини? — мимоволі вирвалося в мене.

Бейлі байдуже говорив далі:

— Підрахувати абсолютно точно запаси повітряної сировини, звичайно, дуже важко. Світовий міжпланетний простір переходить в нашу земну атмосферу поступово через зону розріджених газів. Точні визначення хімічного складу повітря зроблено на височині дев’ять кілометрів. Кулі з самопишучими приладами піднімаються трохи вище як тридцять сім з половиною кілометрів. Пролітаючі метеорити загоряються на височині сто п’ятдесят—двісті кілометрів. Значить, і на цій височині є ще досить щільне повітря. Нісселю вдалося помітити згоряння метеорів навіть на височині сімсот вісімдесят кілометрів. Нарешті, про височину атмосфери свідчать і вогні північного сяйва. Людина давно милувалася цією небесною ілюмінацією, але тільки порівняно недавно ми довідалися, що спектр цих надзвичайно красивих вогнів складається переважно з ліній благородних газів і особливо гелію. Лінії кисню, азоту, неону і гелію виблискують в північному сяйві вже на височині вісімсот кілометрів. Можливо, що електричні сили вихорами відривають і піднімають до високих шарів атмосфери атоми її газів. Та як би там не було, ці атоми існують навіть на такій величезній висоті. Але це ще не все. Не думайте, що атмосфера є лише над поверхнею Землі. Американський вчений Клерк вирахував, що тільки до глибини в шістнадцять кілометрів, доступній для спостереження, газоподібні речовини за вагою становлять три сотих до всієї маси речовини. Отже, загальний запас повітряної сировини…

— Але ж не думаєте ви позбавити земну кулю всієї її атмосфери? — здивовано вигукнув я.

— А чому б і ні? — відповів містер Бейлі. — Ходімо далі, і ви переконаєтесь, що це цілком можливо. Сванте Енгельбрект — геніальна людина. Він цілком вартий тих грошей, які я плачу йому

«Невже в грошах вся справа?! — подумав я. — Може, батько Нори корислива людина. Одержуючи багато грошей, він зарив себе в цій кротовій норі разом з дочкою і не бажає повернутися на батьківщину; дочка знемагає від нудьги, але не хоче залишити батька… Чи не в цьому і полягає драма Нори?»

— Земна куля без атмосфери — це була б катастрофа! — сказав я.

— О так, — іронічно відповів Бейлі. — Люди почнуть задихатися, рослини загинуть разом з людьми, крижаний холод опуститься на Землю з зоряних висот… Життя припиниться, і земна куля стане таким же мертвим тілом, як оледенілий Місяць… І це буде, буде, хай йому чорт! — закричав Бейлі.

В цю мить мені здавалося, що я маю справу з божевільним.

— Ви хочете знищити людство? — запитав я.

— Мені просто немає ніякого діла до людства. Воно саме йде до загибелі. Кінець кінцем наша планета не вічна. Вона приречена на загибель не мною. А станеться це раніше чи пізніше — хіба не все одно.

— Далеко не все одно. Людство ще може жити мільйони років. Наша земна куля ще дуже молода. Вона значно молодша, ніж Марс.

— Ви можете поручитися, що людство проживе не мільйони років? Досить налетіти якійсь випадковій кометі, і вашій земній кулі кінець.

— Імовірність цього мізерна.

— З вашої близорукої точки зору земного черв’яка. Астрономи кажуть інше. Вони спостерігають величезні спалахи у всіх кутках світової безодні. І якщо брати космічні масштаби, то в одній тільки нашій, так званій галактичній, системі, в маленькому перевулочку всесвіту, що називається Млечна Путь, зіткнення відбуваються, мабуть, не рідше, ніж зіткнення автомобілів на вулиці великого міста.

— Так, але для нас, «черв’яків Землі», інтервали між цими катастрофами дорівнюють мільйонам років… І з якою метою ви хочете погубити людство?

— Я вже сказав вам, що мені немає діла до людства. Я не хочу губити, але й не бажаю відмовлятися од своєї мети заради врятування людства.

— Якої мети?

Містер Бейлі не відповів.

Ми йшли вздовж чарівного голубого озера. Ледве помітна пара підіймалася над ним. Незважаючи на всі запобіжні заходи, рідке повітря все-таки трохи випаровувалося. Теплота земної кулі і сонця давали себе взнаки навіть крізь усі ізоляційні перешкоди.

У стіні грота видно було чорні двері.

— Зайдімо сюди, — сказав містер Бейлі.

Він відчинив двері, ми спустилися пологим коридором і ввійшли в іншу печеру. Вона була значно менша. Тут не було голубого озера. Печера нагадувала якийсь склад. Вірніше, містечко, де замість будинків стояли величезні шафи з того ж чорного, глянцевого матеріалу. «Вулиці» були розташовані з прямолінійністю плану американських міст. Бейлі відчинив дверці однієї з шаф і, висунувши з допомогою механізму ящик, показав, що є в ньому: там лежали блискучі кульки, завбільшки такі, як грецький горіх. Я з цікавістю чекав пояснень.

— Вам, певно, відомо, — почав Бейлі, — що один літр води при звичайній температурі вбирає до семисот літрів газу аміаку, а при нулю градусів кількість вбираного аміаку досягає близько тисячі сорока літрів, причому об’єм води майже не збільшується.

Я кивнув головою і відповів:

— Газ розміщується в проміжках між частками води.

— Саме так. Проміжки між молекулами газу порівняно з розміром самих молекул величезні. Розташування молекули нагадує розташування планет у сонячній системі,— вони перебувають одна від одної на величезних, порівняно з їхніми розмірами, віддаленнях. Якщо ви читали Фламмаріона, то пригадуєте, що він говорить про комети. Комету, що складається з розріджених газів і займає простір в сотні тисяч кубічних кілометрів, можна було б вмістити в наперсток, ущільнивши ці гази… Так ось, такі «наперстки» перед вами. Хитромудрому Енгельбректу вдалося перетворити рідке повітря на виключно тверде тіло. В одному цьому ящику міститься повітря більше, ніж у величезному озері з рідкого повітря. Спробуйте взяти одну з цих кульок!

Я простягнув руку і попробував витягти кульку, але не міг цього зробити.

— Вони всі сплавлені разом, — відповів я. Бейлі розсміявся.

— Скільки важить один кубічний метр звичайного кімнатного повітря? — запитав він мене.

— Близько кілограма.

— Кілограм з чвертю. А в цій кульці вміщено один кубічний кілометр повітря. Не кожний кінь повезе віз, навантажений однією такою кулькою.

Я був вражений, і моє здивування зробило містеру Бейлі велику приємність.

— Так, — повторив він. — Енгельбрект вартий тих грошей, які я плачу йому. Тепер ви повірите, що переробити всю повітряну сировину не така вже й неможлива річ. Уявляю, який підніметься в світі переполох, коли люди почнуть задихатися!

І, простягнувши руку до виблискуючих кульок, містер Бейлі сказав з пафосом:

— Звідси я можу владати світом!

Мене вразило, що він, сам того не знаючи, майже буквально повторив слова пушкінського «Скупого рицаря».

— «А що є непідвладне?» — продекламував я вслух.

І продовжував:

— Це ви добре сказали, — відповів Бейлі, уважно вислухавши мене. — Я не знав, що ви поет.

— Це не я сказав, а Пушкін.

— Усе одно. Добре сказано. Пушкін? Пам’ятаю. Він наслідував нашого Байрона і нашого Вальтера Скотта. Але кінець поганий. Мені мало тільки усвідомлення влади. Я капіталіст, комерсант. Мертвий капітал — це не капітал. Я повинен торгувати і торгую… Торговець повітрям!.. Ха-ха-ха! Хто б міг подумати?

— З ким же ви торгуєте? — запитав я.

— А з ким я повинен торгувати? — несподівано роздратовано вигукнув містер Бейлі. — Чи не з вашими наркомторгами?

— Значить, із закордоном? Не скажу, щоб ця торгівля була законною. Ви влаштувалися на нашій радянській території…

— І переробляю ваше чудове російське повітря, і порушую монополію зовнішньої торгівлі, і так далі, і так далі. Я торгуватиму з Англією, Німеччиною, Францією, наживу капітал, а ви відберете його в мене? Я поїду в Англію, а ви там зробите революцію і доберетеся до мене і моїх капіталів? — говорив містер Бейлі з дедалі більшим роздратуванням. — Ні, досить! Ви зіпсували весь світ. Немає на земній кулі кутка, де б не загрожувала червона небезпека. Я міг би в дугу зігнути вас. Ви ще не знаєте про всі мої ресурси. Але це мені набридло. Я хочу торгувати спокійно і впевнено.

— Тоді вам краще було б перебратися на Місяць, — з іронією сказав я.

— І дуже просто! Тут немає нічого смішного. Місяць надто малий, щоб удержати атмосферу, але я можу влаштувати підмісячні житла. Повітря не бракуватиме. А для міжпланетної подорожі в мене є деякі можливості, трохи кращі за порохову ракету.

— Ви це серйозно? — запитав я, здивовано поглянувши на нього.

— Цілком серйозно.

— І там ви відкриєте контору продажу повітря? Але би сказали, що вже провадите торгівлю?

— Так, проваджу, і дуже успішно.

— А з ким, можна знати?

— З Марсом, — відповів він. — Так, з мешканцями планети Марс. Це дуже вигідний ринок для збуту повітря. Ви знаєте, що на Марсі барометр стоїть в дванадцять разів нижче, ніж у нас. У бідних марсіан невистачає повітря. І вони дуже добре платять за цей товар.

«Божевільний! — подумав я. — Ще цього невистачало!»

— І що ж, вони прилітають до вас, чи ви відправляєте туди свого комісіонера?

— Навіщо? Я кидаю на Марс з особливої гармати ось ці снаряди. Там вони вибухають і перетворюються на повітря. А марсіани таким же способом транспортують мені взамін свій продукт іль.

— Іль? Що це таке?

— Радіоактивний елемент, що має величезну енергію. Цією енергією приводяться в рух усі мої машини, цією енергією працює гармата, що посилає снаряди на Марс. Іль може дати енергію і для ракети, в якій я полечу на Місяць.

— Але чому ж марсіани не прилетіли на Землю за повітрям? Марс більш давня планета, і марсіани повинні були перегнати нас в техніці.

— Вони і перегнали. Але в марсіан дуже слабкий організм. Уже шістсот років тому вони робили спроби міжпланетних подорожей. Але вони завжди гинули, не будучи в змозі перенести умов подорожі. Під час польоту тіла невагомі. Такий стан шкідливо впливав на кровообіг і всі життєві функції. І сміливі мандрівники неминуче вмирали — одні в дорозі, інші незабаром після повернення на Марс. Вони назвали цю хворобу «лавітаціон» — так можна перекласти нашою мовою їхнє слово.

— Як же ви все це узнали і як встановили з ними зносини?

Містер Бейлі нахмурився.

— Досить і того, що я сказав вам. Якщо ви не вірите, я покажу вам іль. А втім, ви самі одного разу були свідком того, як я мало не загинув у болоті, коли одержував марсіанську посилку.

Але я не міг повірити Бейлі, — таке все це було незвичайне, — і заперечував далі:

— Однак така «посилка», пролітаючи крізь повітряну оболонку Землі, повинна була розжаритися і перетворитися на пару, як осколок боліда.

— Ви ж самі визнали, що техніка марсіан повинна піти далеко вперед у порівнянні з людською. Їхні снаряди мають регулятори руху.

Керують ними по радіо марсіанські інженери. Я хотів поставити містеру Бейлі ще кілька запитань, але він зачинив шафу і сказав мені:

— Ходімо далі. Я покажу вам ще одне цікаве і повчальне для вас видовище.

Містер Бейлі привів мене до маленьких вузьких дверей. Протиснувшись крізь них, ми вийшли в слабо освітлений коридор.

— Ще одне запитання, — сказав я, — чому ви влаштували ваш «завод» в Якутії?

— Тому, що це місце зручне для мого виробництва. Тут полюс холоду.

— Однак в центрі Гренландії не тепліше — там навіть влітку температура не піднімається вище тридцяти градусів морозу.

— Ця зручність гадана. Коли б мої вентилятори запрацювали, з півдня потяглися, б теплі повітряні течії і значно підняли температуру Гренландії. Та кінець кінцем тепер для мене температура навколишнього повітря великого значення не має. Це для мене мало значення спочатку. Тепер у мене справа поставлена так, що я міг би мати холод світового простору навіть на екваторі, — звичайно, в моєму підземному містечку. До того ж в Гренландії вештаються американські метеорологи, які вивчають «батьківщину циклонів». А мені необхідно було забратися у таке відлюдне місце, де мені ніхто не заважав би, поки я налагоджу виробництво. Тепер не мені страшні люди, а я страшний для них. Горе тим, хто піде за вітром!.. До речі, є ще одна новина. Вас більше не шукають, але ваша експедиція скоро вирушить у дорогу, як тільки приїде ваш заступник. Можу вас запевнити, що експедиція загине вся, до єдиного чоловіка! Настає зима. Я здійму таку бурю, що учасники експедиції умруть, перш ніж пройдуть половину шляху від Верхоянська до мене.

— Наступного літа уряд вишле другу експедицію. Вас не залишать у спокої, — сказав я.

— Тим гірше для них, — відповів Бейлі і відчинив двері.

Ми ввійшли у величезну круглу напівосвітлену печеру. Містер Бейлі повернув вимикач, і печера яскраво освітилася. Я побачив незвичайне видовище.

Із стелі спускалися сталактити, а з землі підносилися вгору сталагміти найхимерніших форм. На стелі сяяли призми гірського кришталю. Кручені колони, як у буддійському храмі, дивні напливи на стінах і «занавіски» в кутках надавали печері фантастичного вигляду.

Прямо переді мною посеред печери стояв величезний мамонт, його хобот був витягнутий вперед, немовби цей колос збирався затрубити заклик до бою. Величезні ноги, — товстіші від мого тулуба, — були широко розставлені, голова нагнута. Вся колосальна туша мамонта блищала, неначе вкрита склом. Навколо мамонта розташувалися дрібніші представники тваринного світу: ведмеді бурі й білі, вовки, лисиці, соболі, горностаї… Цілий льодяний звіринець!

На уступах скель сиділи блискучі птахи — полярна сова, гуси, качки, ворони. А вздовж стін розташувалися… «двоногі» представники приполярних і полярних країн: якути, самоїди, вогули, чукчі — всі в національних костюмах, озброєні саморобними стрілами, луками, капканами. Одні з них стояли в позі мисливця, інші — із запряжкою собак або оленів, а ще інші тримали в руці рибальський гарпун або весло. Тут же лежали домашній посуд і промислове знаряддя.

Це був цілий музей, надзвичайно багатий і різноманітний.

І всі експонати були вкриті прозорою речовиною, яка блищала, мов скло, і давала змогу добре бачити найменші подробиці.

— Дивовижно! — сказав я.

Містер Бейлі самовдоволеко посміхнувся.

— Ваші вчені тільки збираються влаштовувати льодяний музей, а я вже влаштував його. Ви знаєте, що вічна мерзлота зберігає трупи в цілковитій недоторканості. Ось цей мамонт, якого ми викопали, пролежав у мерзлоті не одну тисячу років, а м’ясо його таке свіже, що можна було б зажарити і їсти. Наші собаки дуже охоче їли, — як би це сказати по-російськи — мамонтятину.

— Але ж тут не тільки викопні тварини, тут є ведмеді, лисиці. І потім ці люди?..

— Так, я збирав і живі екземпляри.

— Живих людей?!

— А чому б і ні? Яка різниця? Рано чи пізно кожного з цих людей роздер би ведмідь або вони просто вмерли б природною смертю і безслідно загинули б, як гинуть звірі. А доля тих, що потрапили в мій музей, прекрасна. Вони зберігаються за допомогою холоду не гірше, ніж єгипєтські мумії. Вони обезсмертили себе.

— Для кого? Хто бачить їх?

— Ви, я, хіба не все одно? Я не збираюся робити з мого музею науково-допоміжний заклад і заповідати його кому б то не було. Це моя примха, моя розвага. Не все ж тільки справи! Треба чимось розважатися.

— І для цього ви… вбивали людей?

— Не я перший сказав, що полювання на людей найбільш захоплюючий вид полювання… А втім, не думайте, що я став би полювати спеціально на «двоногих звірів». Невистачало ще цього! Тут тільки ті, хто мав необережність бродити поблизу мого містечка. Про нього ніхто не повинен був знати. І той, хто «йшов за вітром», не повертався назад…

— Але це не все, — сказав він, помовчавши. — Я покажу вам ще один відділ мого музею. Ходімо!

Ми пройшли в суміжну печеру. Вона була значно менша. В глибині печери вздовж стін стояли статуї людей і блищали, мов скло.

Ми підійшли ближче.

— Ось, полюбуйтеся, — сказав містер Бейлі, показуючи на статуї. — Така доля тих, хто намагається тікати звідси. Ось бачите цей п’єдестал? Він був призначений для вас.

Містер Бейлі ввімкнув велику лампу. Яскраве світло осяяло статуї. Я придивився до них ближче і здригнувся. Це були трупи людей, вкриті рідким склом чи якоюсь іншою речовиною.

— Я заморожую людей, потім їх обливаю водою, яка миттю перетворюється на лід. Так вони можуть простояти до другого пришестя… Дуже повчальне видовище, правда ж? Я показую ці мумії всім, хто провинився перший раз, і вплив буває дуже благотворний: у винних пропадає всяка охота порушувати встановлені мною закони… А працівники мені, звичайно, потрібні, особливо кваліфіковані…

Я налічив одинадцять трупів. П’ятеро з них — якути, три, мабуть, іноземці, а решта — схожі на сибірських мисливців. Тонкий шар льоду давав змогу добре бачити. На трупах були костюми, в яких їх застала смерть. У більшості трупів обличчя здавалися спокійними, тільки в одного якута залишилася на обличчі страшна посмішка.

— Як вам подобається мій «пантеон»?[9] — запитав Бейлі.

— Огидне видовище, — відповів я. — Треба бути упевненим в цілковитій безкарності, щоб зберігати ці докази злочинів.

— А ви ще не втратили віру у відплату? — іронічно запитав Бейлі. — Так, з цією ілюзією, кажуть, легше живеться. Проте нам час повертатися.