"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

В Гадячi треба попрощатися з батьками, зустрiтися з братом Iваном, що
прибув погостити з Ки║ва. А там знову в дорогу до Полтави, на нову службу.

Бiля плеса фурман зупинив коней.
- Хай трохи перепочинуть, щоб спiтнiлими не напувати, - злiз з брички,
пiдiйшов до берега.
За ним i Панас. На березi шелестiв очерет, нагинаючись до пожовкло┐
осоки, що, наче пишна вродливиця, розпустила шовковi коси, зазираючи в
тиху воду. Зачаровуючись, Панас пригадав недоспiвану пiсню кохано┐
дiвчини.
Фурман напо┐в коней. По┐хали. Сполоханi чайки заскиглили, розносячи над
плесом тиху журу.
- Хотiв би ще почути якусь казку. Ви добре розповiда║те, - звернувся
Панас до фурмана.
- З казками та пiснями ми давно посвоячилися на цих шляхах, навчилися з
вiтром розмовляти. Але треба поспiшати, бо сьогоднiшнiй четвер тiсно
упира║ться в п'ятницю... Но-о-о, ледачi!
Послався шлях крiзь чагарники, забарвленi осiнньою позолотою. Незабаром
показалися Сорочинцi. Залишки земляного валу, яко┐сь древньо┐ ру┐ни
говорили, що тут з давнiх-давен таборилися люди й столiттями змагалася
воля з неволею. Може, тi ру┐ни залишились ще вiд панiв польських,
пiдвладних I║ремi┐ Вишневецькому, що тримав у сво┐х магнатських руках
великi ма║тностi по всiй Полтавщинi, доки не змела ┐х козацька хурдига.
Вузькi сорочинськi вулицi, нiби вiд древностi, повгрузали в землю разом
з тинами, порослими дерезою. Та ось перед очима зненацька наче розкрилась
зачарована брама - у всiй величi красувалася кам'яна Преображенська
церква, збудована безславним гетьманом Лiвобережно┐ Укра┐ни Данилом
Апостолом. Власне, збудована умiльцями Полтавщини - каменярами,
рiзьбярами, мулярами. Зiр приваблю║ пластика фасадiв, декоративна
майстернiсть лiплення, химерна рiзьба дверей, кольорова гра вiтражiв.
Укра┐нське барокко. Слава трудiвничим рукам полтавських умiльцiв!

Роздорiжжями по┐хали, залишивши Сорочинцi... Несподiвано рвонув вiтер,
засвистiв, б'ючись об придорожнiй покошланий тонконiг та порудiлi куделицi
буркунiв. Наповнений сивизною простiр розкришила блискавка.
- Коли б скорiше до тих хуторiв до┐хати. Там ║ корчма, - фурман показав
пужалном i тривожно поглянув на пiвнiч, звiдки насовувалась темна хмара. -
Но-о-о, ледачi!

- Байдуже, - спокiйно вiдповiв Панас. У голосi чулось незадоволення з
того, що фурман порушив роздуми.
Та ось нiби велетенський казковий дракон розпростер чорнi крила,
обiймаючи ними пiвнеба. Земля завихрилася, готуючись у двобiй з косматою
потворою, що вогнисте моргнула, покотивши громовицю; темною завiсою
кутався обрiй, заслоняючи шлях.

- Но-о-о, ледачi!
- Не поспiшай... Вперше серед степу бачу такi змагання неба з землею, -
Панас аж звiвся на бричцi, оглядаючи затьмарений небосхил.