"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пору до┐хати до Сорочинець. А там чи й потрапимо завидна до Гадяча? Осiннi
днi куцi, що й за хвоста не втрима║ш. Погода непевна, пiде дощ, то
поповземо, як рак на мiлинi.

Заскрипiли колеса, ронячи прощальнi зойки. Фурман цьвохнув батогом,
поглянув на схiд, де сонце поволi вiддiлялось од посiрiло┐ землi,
сором'язливо зазираючи до миргородсько┐ калюжi, прославлено┐ з
давнiх-давен, коли тут таборився Миргородський полк та Острянин закликав
до повстання проти шляхти.

На каламутнiй хвилi загелготали гуси. ┐м байдуже, що чверть столiття
минуло вiдтодi, як химерний земляк записав: "Тепер Миргород зовсiм не те.
Будови iншi; калюжа серед мiста давно вже висохла, i всi сановники -
суддя, пiдсудок i городничий - люди поважнi i благонамiренi".
Сплеснув дужим крилом гусак на березi, занурюючись у воду. Здавалося,
радiв з того, що калюжа таки не висохла. А до сановникiв мiста йому
байдуже. Пiднявши гордовито сизу голову на довгiй ши┐, поплив вiд берега,
нiби бундючився з того, що навiть гегелiвський Iван Никифорович назвав
гусаком колись свого земляка Iвана Iвановича.
По задумливому обличчi юнака ковзнула усмiшка й застигла у великих
очах. Пригадалось, як хлопчиком-школярем змагався з друзями на цьому
березi, кидаючи черепками, щоб "перевезти бабу" через калюжу.
За калюжею простяглися пасовиська. Сюди ходив до пастухiв грати в
ковiньки, навчався у них спiвати й примовляти, гнiватись i радiти. Тодi
здиралися на високу бурту, звiдки видно мiсто з церковними банями й
садами.

А навколо слалися неосяжнi степовi простори, заллятi бризками сонця.
Нiби вчуваються хлоп'ячi вигукування:
Сонечко, сонечко!
Виглянь у вiконечко.
Бо татари йдуть,
Тебе зарiжуть,
Тво┐х дiток заберуть!
Тодi й овечата прислухались до дiтвори, збившись у гурт, нiби справдi
лякалися лихо┐ татарви, а ромен-зiлля нахиляло сво┐ стебельця до землi,
чекаючи яко┐сь несподiванки. Ставало тихо, хоч мак сiй. I чутно було, як
сонце бринить на струнах: д-дзi-iнь, д-дз-зi-i-iнь...
З бурти видно Чумацький шлях. Iнодi поволi посунуть ним заярмленi
круторогi i зариплять вози. А бува║, по шляху поженуть арештантiв. Женуть
у той будинок, що здалеку вишкiрився гратами. Тодi й сонце переставало
дзвенiти на сво┐х промiннях-струнах. На спохмурнiле обличчя лягла тiнь
задуми...

- Чи далеко вже за┐хали?
- Скоро ви┐демо на Сорочинський шлях. Ось уже й Пслянi затоки видно.
Коней треба напо┐ти, - цьвохнув батогом.
Конi побiгли. Та недовго трюхикали. Пiски та вибо┐ затримували рух.
Колеса скиглили, залишаючи слiд у коли, що одноманiтною смугою стелилась у
минуле. А попереду що?