"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

друзi, довго думав над цим i додумався ось до чого: не можна миром - бери
силою! Бийся! Борися, а бери, добувай!
Запальнi слова Лизогуба викликали в Панаса Яковича безлiч запитань,
роздумiв, i вони, як вулканiчна лава, заповнювали почуття. Вiдчував правду
тих слiв, хоч i не заперечував помiркованих тверджень Пильчикова. Iз
нелегально┐ лiтератури, якою обмiнювались учасники товариства, Панас
Якович узяв "Голоси з Росi┐" Герцена. Iншi брали твори Бакунiна,
Чернишевського, "Становище робiтничо┐ сили" Флеровського тощо.
- Ма║мо, друзi, нагоду послухати дещо з написаного учасником нашого
товариства. З твором знайомились Iван Бiлик i Драгоманов, - Пильчиков узяв
Панаса Яковича за руку, посадив бiля себе. - Роман зветься "Хiба ревуть
воли, як ясла повнi?" Лише уривок зачитаю. Про дитинство героя...
"Отак жив Чiпка, рiс, виростав у голодi та в холодi, у злиднях та
недостачах. I все сам собi, як палець. Другi до дiтей, до гурту, а вiн
знай самотою, самотою... Забереться було в бур'ян, нарве квiток, назбира
кузьок та й гра║ться ними нишком. А до людей, до дiтвори - нi! Чiпка мав
добру пам'ять: з не┐ нiколи не виходила думка, що вiн "виродок"; вiн
нiколи не забував бабино┐ ради... Собi на лихо, рядом з добрими думками в
малому серцi ворушилося щось недобре, неспокiйне... Розбуджене, воно не
давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило яку помилку...
I росло лихо в його серцi - i виростало до гарячо┐ вiдплати, котра не зна
нi впину, нi заборони... Не було тодi нiчого, перед чим би вiн оступився;
яка б страховина перед ним не вставала - не злякати ┐й його вiдважного
духу, уперто┐ думки, палкого серця... Такому нема на свiтi нiчого такого,
чого б вiн злякався. Нi бог, нi люди не страшнi йому... Бог страшний
злому, а Чiпка дума, що вiн добрий..."
З особливою увагою слухав Ростислав Стеблiн-Каменський. Стоячи пiд
дубом, вiн випростався. Легкий вiтерець куйовдив на його головi русе
волосся. Вдумливий вираз великих, пристрасно запальних очей, а на обличчi
золотавий пушок, що не зазнав ще доторкiв бритви, високий зрiст - все
надавало йому вигляду натхненного проповiдника, який ладен пiти на
будь-якi тортури.
- Якими шляхами ви поведете свого героя? - влучивши хвилину, запитав
Ростислав.

- Скажу вам, друзi, що я з великим iнтересом прочитав роман. Духом
нашого народництва пройнятий вiн, - пояснював Пильчиков.
- Це добре... Ще одну зброю ма║мо в сво┐х руках, - радiв Лизогуб. -
Бiльше б нам таких творiв, щоб пробуджували народ. Ростиславе, - звернувся
до Стеблiна-Каменського, - ти ма║ш вiдбути до Ки║ва для зв'язкiв з
"Ки┐вською комуною". Передай нашим друзям, що Полтава вносить свою данину
в революцiйне народництво.
- В Ки┐в я надсилаю текст роману, - пояснив Панас Якович.
- А чи в надiйнi руки?
- Вважаю, що в надiйнi...
Дужче повiяв вiтер, б'ючись об шорстке дубове листя, i воно стелило по
землi трепетний шелест. Здавна Панас Якович звик читати в тому шелестi
сердечнi та║мницi. Хотiлося подiлитися ними з друзями, розповiсти i про
сво┐ особистi виразки, про бiль душi.
Несподiвано дозорцi сповiстили, що дво║ простують стежкою до дуба.