"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу авторадрузi, довго думав над цим i додумався ось до чого: не можна миром - бери
силою! Бийся! Борися, а бери, добувай! Запальнi слова Лизогуба викликали в Панаса Яковича безлiч запитань, роздумiв, i вони, як вулканiчна лава, заповнювали почуття. Вiдчував правду тих слiв, хоч i не заперечував помiркованих тверджень Пильчикова. Iз нелегально┐ лiтератури, якою обмiнювались учасники товариства, Панас Якович узяв "Голоси з Росi┐" Герцена. Iншi брали твори Бакунiна, Чернишевського, "Становище робiтничо┐ сили" Флеровського тощо. - Ма║мо, друзi, нагоду послухати дещо з написаного учасником нашого товариства. З твором знайомились Iван Бiлик i Драгоманов, - Пильчиков узяв Панаса Яковича за руку, посадив бiля себе. - Роман зветься "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Лише уривок зачитаю. Про дитинство героя... "Отак жив Чiпка, рiс, виростав у голодi та в холодi, у злиднях та недостачах. I все сам собi, як палець. Другi до дiтей, до гурту, а вiн знай самотою, самотою... Забереться було в бур'ян, нарве квiток, назбира кузьок та й гра║ться ними нишком. А до людей, до дiтвори - нi! Чiпка мав добру пам'ять: з не┐ нiколи не виходила думка, що вiн "виродок"; вiн нiколи не забував бабино┐ ради... Собi на лихо, рядом з добрими думками в малому серцi ворушилося щось недобре, неспокiйне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило яку помилку... I росло лихо в його серцi - i виростало до гарячо┐ вiдплати, котра не зна нi впину, нi заборони... Не було тодi нiчого, перед чим би вiн оступився; яка б страховина перед ним не вставала - не злякати ┐й його вiдважного духу, уперто┐ думки, палкого серця... Такому нема на свiтi нiчого такого, чого б вiн злякався. Нi бог, нi люди не страшнi йому... Бог страшний З особливою увагою слухав Ростислав Стеблiн-Каменський. Стоячи пiд дубом, вiн випростався. Легкий вiтерець куйовдив на його головi русе волосся. Вдумливий вираз великих, пристрасно запальних очей, а на обличчi золотавий пушок, що не зазнав ще доторкiв бритви, високий зрiст - все надавало йому вигляду натхненного проповiдника, який ладен пiти на будь-якi тортури. - Якими шляхами ви поведете свого героя? - влучивши хвилину, запитав Ростислав. - Скажу вам, друзi, що я з великим iнтересом прочитав роман. Духом нашого народництва пройнятий вiн, - пояснював Пильчиков. - Це добре... Ще одну зброю ма║мо в сво┐х руках, - радiв Лизогуб. - Бiльше б нам таких творiв, щоб пробуджували народ. Ростиславе, - звернувся до Стеблiна-Каменського, - ти ма║ш вiдбути до Ки║ва для зв'язкiв з "Ки┐вською комуною". Передай нашим друзям, що Полтава вносить свою данину в революцiйне народництво. - В Ки┐в я надсилаю текст роману, - пояснив Панас Якович. - А чи в надiйнi руки? - Вважаю, що в надiйнi... Дужче повiяв вiтер, б'ючись об шорстке дубове листя, i воно стелило по землi трепетний шелест. Здавна Панас Якович звик читати в тому шелестi сердечнi та║мницi. Хотiлося подiлитися ними з друзями, розповiсти i про сво┐ особистi виразки, про бiль душi. Несподiвано дозорцi сповiстили, що дво║ простують стежкою до дуба. |
|
|