"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу авторанетрями i байраками. Як перейти ┐х, щоб не збитися на манiвцi?
Клята дiйснiсть, клятi закони пiдневiльного життя. Пригадав розмову iз сво┐м начальником. "Для рабiв, - говорив вiн, - мало чого треба, ┐м аби ┐сти, спати, чухмаритись, красти. Життя ┐х невибагливе... Невибаглива й мова. Рабам не потрiбна рiдна мова. Якою завгодно можна навчити ┐х розумiти найнеобхiднiше - хлiб, вода, нiч, спати, лаятись тощо... Найдошкульнiший i найвпливовiший для них батiг, гнучка лозина. Вiд батога раб тiка║, батiг гонить його на роботу, батiг ║ моральною заповiддю". Брехня! Ганебна брехня! Iскра Прометея не гасне i в душi приниженого раба. Вона горить у материнськiй мовi, у рiднiй пiснi, рiдному звича┐, в мудростi народнiй, що склада║ться цiлими поколiннями. Треба писати. Писати не про рабiв, а про закованих невiльникiв, що здатнi рвати кайдани, здатнi на смiливi вчинки на самопожертву i геро┐зм. Хто збере всi перли душi поневоленого народу? Хто понесе ┐х у свiт широкий мислi й почуття? Треба писати для себе, для людей, для сучасникiв i нащадкiв. Писати, щоб пiзнали себе замордованi, приниженi, приборканi темрявою i свавiллям дужих - убогих душею... Хай слово полум'ям горить i спопеля║ запеклi серця. Слово, повите любов'ю, гнiвом i материнською нiжнiстю. Треба словами мури потрясать, як той легендарний зухвалець Самсон здвигнув колони ворожi. День i нiч приносили роздуми, хвилювання. Сiдав писати. Народжувалась велика розповiдь про лиху долю людини, зрощено┐ серед ланiв зеленокрилих, купано┐ у бризках щедрого сонця. Уява малювала портрет юнака: "Дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилась якась незвичайна смiливiсть i духовна мiць, разом з якоюсь хижою тугою..." Виношував у думках портрет нескоримого народу, його iсторичне буття. Але поки що все це мрi┐. А зараз треба писати нарис i розповiсти в ньому все, що чув пiд час подорожi. З усiма найменшими деталями. Назвав його "Подорiжжя од Полтави до Гадячого". Перечитував написане, фантазiя допитливо ширяла просторами, буяла нестримними хвилями, що не знаходили впину. У змаганнях, боротьбi думок минали веснянi днi. На службi помiчали задумливiсть Рудченка. Не наважувався пiдходити до нього Мазевич. Лише вiддаля спостерiгав, зважуючи поведiнку бухгалтерського помiчника. Вечорами довго сидiв за столом у сво┐й кiмнатi. Писав, писав, писав. Якось зачув кроки пiд вiкном. Нiби хтось зупинився i зазирнув крiзь прихилену вiконницю. Хто б там мiг бути? Тихо. Може, то вiтер жартома вiдхилив? Ще писав. Ходив по кiмнатi i знову писав. У недiлю до нього завiтав несподiвано Дмитро Пильчиков. - Привiт вам, Панасе Яковичу, з Ки║ва! - Ви були в Ки║вi? Чому ж не повiдомили? Я мiг би дещо передати друзям, бо ж не все поштою можна пересилати. - Отож... Тому прошу одержати передачу з Ки║ва. - Що? - Вiд вашого брата, - Пильчиков розгорнув i поклав на стiл книгу. Панас Якович зачитав: "Правда. Рiчник перший, 1872, ч. V". Перегорнув сторiнки поезi┐. Ось "Рожа" Федьковича. А далi вiрш "Укра┐нi", пiдпис "Панас Мирний". З хвилюванням перечитував. |
|
|