"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

нетрями i байраками. Як перейти ┐х, щоб не збитися на манiвцi?
Клята дiйснiсть, клятi закони пiдневiльного життя. Пригадав розмову iз
сво┐м начальником. "Для рабiв, - говорив вiн, - мало чого треба, ┐м аби
┐сти, спати, чухмаритись, красти. Життя ┐х невибагливе... Невибаглива й
мова. Рабам не потрiбна рiдна мова. Якою завгодно можна навчити ┐х
розумiти найнеобхiднiше - хлiб, вода, нiч, спати, лаятись тощо...
Найдошкульнiший i найвпливовiший для них батiг, гнучка лозина. Вiд батога
раб тiка║, батiг гонить його на роботу, батiг ║ моральною заповiддю".
Брехня! Ганебна брехня! Iскра Прометея не гасне i в душi приниженого
раба. Вона горить у материнськiй мовi, у рiднiй пiснi, рiдному звича┐, в
мудростi народнiй, що склада║ться цiлими поколiннями.
Треба писати. Писати не про рабiв, а про закованих невiльникiв, що
здатнi рвати кайдани, здатнi на смiливi вчинки на самопожертву i геро┐зм.
Хто збере всi перли душi поневоленого народу? Хто понесе ┐х у свiт широкий
мислi й почуття? Треба писати для себе, для людей, для сучасникiв i
нащадкiв. Писати, щоб пiзнали себе замордованi, приниженi, приборканi
темрявою i свавiллям дужих - убогих душею... Хай слово полум'ям горить i
спопеля║ запеклi серця. Слово, повите любов'ю, гнiвом i материнською
нiжнiстю. Треба словами мури потрясать, як той легендарний зухвалець
Самсон здвигнув колони ворожi.
День i нiч приносили роздуми, хвилювання. Сiдав писати. Народжувалась
велика розповiдь про лиху долю людини, зрощено┐ серед ланiв зеленокрилих,
купано┐ у бризках щедрого сонця. Уява малювала портрет юнака: "Дуже палкий
погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилась якась незвичайна смiливiсть i
духовна мiць, разом з якоюсь хижою тугою..." Виношував у думках портрет
героя великого твору. Вирiзьблювався його характер, що увiбрав дух
нескоримого народу, його iсторичне буття.
Але поки що все це мрi┐. А зараз треба писати нарис i розповiсти в
ньому все, що чув пiд час подорожi. З усiма найменшими деталями. Назвав
його "Подорiжжя од Полтави до Гадячого". Перечитував написане, фантазiя
допитливо ширяла просторами, буяла нестримними хвилями, що не знаходили
впину.
У змаганнях, боротьбi думок минали веснянi днi. На службi помiчали
задумливiсть Рудченка. Не наважувався пiдходити до нього Мазевич. Лише
вiддаля спостерiгав, зважуючи поведiнку бухгалтерського помiчника.
Вечорами довго сидiв за столом у сво┐й кiмнатi. Писав, писав, писав.
Якось зачув кроки пiд вiкном. Нiби хтось зупинився i зазирнув крiзь
прихилену вiконницю. Хто б там мiг бути? Тихо. Може, то вiтер жартома
вiдхилив? Ще писав. Ходив по кiмнатi i знову писав.
У недiлю до нього завiтав несподiвано Дмитро Пильчиков.
- Привiт вам, Панасе Яковичу, з Ки║ва!
- Ви були в Ки║вi? Чому ж не повiдомили? Я мiг би дещо передати друзям,
бо ж не все поштою можна пересилати.
- Отож... Тому прошу одержати передачу з Ки║ва.
- Що?
- Вiд вашого брата, - Пильчиков розгорнув i поклав на стiл книгу.

Панас Якович зачитав: "Правда. Рiчник перший, 1872, ч. V". Перегорнув
сторiнки поезi┐. Ось "Рожа" Федьковича. А далi вiрш "Укра┐нi", пiдпис
"Панас Мирний". З хвилюванням перечитував.