"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Якович.

- Талановито... Хвилююча композицiя. Вперше так у музицi зазвучав
"Заповiт", - мовить кдлiчка.
- Я вражений до потрясiння! - на очi Пильчикова навернулися сльози. -
Пригадав, як живого, буремного Тараса.
- Музыка, конечно... Музыка настоящая, - не знав, що говорити, Мазевич.
Його улеслива усмiшка не пасувала обставинам, а нiчого iншого вiн не мав у
арсеналi сво║┐ мудростi...
На сценi знову виступають спiваки, викону║ться "Хустина". Лл║ться тиха
мелодiя, пройнята смутком жiночо┐ самотностi. кдлiчка хвилю║ться.
- Чудово, Ало┐зе Вячеславовичу! Ваша композицiя чарiвна, - тихо
говорить Пильчиков.
Завершу║ться концерт виступом народного кобзаря. Наче з глибини
столiть, з буремно┐ козацько┐ минувшини, з пiдземелля, замурованого й
замкненого, вириваються на волю звуки й розлягаються то прокляттям, то
благанням, то нестримними прагненнями життя i дiяння. Рокочуть струни
народну немеркнучу славу.
По закiнченнi концерту Гордiя Павловича Гладкого оточили друзi. Панас
Якович прощався з ним та з кдлiчкою й Пильчиковим.
- Не забувайте про нашу домовленiсть зустрiтися, - запитливо поглянув
Дмитро Павлович, тиснучи Рудченковi руку.
Разом з Панасом Яковичем вийшов на вулицю i Мазевич. Пiшли через парк
до Монастирсько┐ вулицi. Багатослiв'я супутника стомлювало задумливого
Мирного. Вiн зупинився. Скаламучене березневе небо гойдалося в хмарних
сутiнках i ронило на землю перший журавлиний клич.
- До побачення, Романе Iвановичу, - простяг руку.
- Чому так?
- Хочу на самотi послухати перегуки журавлiв.
- Я колись чув крик пiдстреленого журавля! Цiкаво було слухати, як вiн,
конаючи, квилив...
- То вас, Романе Iвановичу, дуже цiкавило?
- Цiкавило...
- До побачення, - Панас Якович повернув на протилежну алею й зник.

Мазевич подивився вслiд, хижо посмiхнувся. О, почекайте! Горду║те
Романом?... Понiс свою злобливу посмiшку теплими провулочками, оглядаючись
та прислухаючись.


* * *
Вкритi бростю верби лiрично-замрiяно хилили сво┐ вiти, прислухаючись до
жебонiння бистроплинних руча┐в, що вiддавали всю свою напругу повноводному
роздоллю Ворскли. Вiдчував цей гомiн пробудження, як подих оновлено┐ сили,
що наповнювала помисли i мрi┐.
У службових справах ┐здив до Гадяча. Привiз стiльки вражень, що годi
було ┐м дати раду. Знову наслухався розповiдей про розбiйника Гнидку, про
його жорстокiсть i великодушнiсть. Людина велико┐ волi пiдiйма║ться сво┐м
хистом, вразливою вдачею над буденщиною. Але життя пiдневiльне зв'язу║
руки. Нема простору. Шлях до соцiально┐ правди тернистий - послався