"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автораЯкович.
- Талановито... Хвилююча композицiя. Вперше так у музицi зазвучав "Заповiт", - мовить кдлiчка. - Я вражений до потрясiння! - на очi Пильчикова навернулися сльози. - Пригадав, як живого, буремного Тараса. - Музыка, конечно... Музыка настоящая, - не знав, що говорити, Мазевич. Його улеслива усмiшка не пасувала обставинам, а нiчого iншого вiн не мав у арсеналi сво║┐ мудростi... На сценi знову виступають спiваки, викону║ться "Хустина". Лл║ться тиха мелодiя, пройнята смутком жiночо┐ самотностi. кдлiчка хвилю║ться. - Чудово, Ало┐зе Вячеславовичу! Ваша композицiя чарiвна, - тихо говорить Пильчиков. Завершу║ться концерт виступом народного кобзаря. Наче з глибини столiть, з буремно┐ козацько┐ минувшини, з пiдземелля, замурованого й замкненого, вириваються на волю звуки й розлягаються то прокляттям, то благанням, то нестримними прагненнями життя i дiяння. Рокочуть струни народну немеркнучу славу. По закiнченнi концерту Гордiя Павловича Гладкого оточили друзi. Панас Якович прощався з ним та з кдлiчкою й Пильчиковим. - Не забувайте про нашу домовленiсть зустрiтися, - запитливо поглянув Дмитро Павлович, тиснучи Рудченковi руку. Разом з Панасом Яковичем вийшов на вулицю i Мазевич. Пiшли через парк до Монастирсько┐ вулицi. Багатослiв'я супутника стомлювало задумливого Мирного. Вiн зупинився. Скаламучене березневе небо гойдалося в хмарних - До побачення, Романе Iвановичу, - простяг руку. - Чому так? - Хочу на самотi послухати перегуки журавлiв. - Я колись чув крик пiдстреленого журавля! Цiкаво було слухати, як вiн, конаючи, квилив... - То вас, Романе Iвановичу, дуже цiкавило? - Цiкавило... - До побачення, - Панас Якович повернув на протилежну алею й зник. Мазевич подивився вслiд, хижо посмiхнувся. О, почекайте! Горду║те Романом?... Понiс свою злобливу посмiшку теплими провулочками, оглядаючись та прислухаючись. * * * Вкритi бростю верби лiрично-замрiяно хилили сво┐ вiти, прислухаючись до жебонiння бистроплинних руча┐в, що вiддавали всю свою напругу повноводному роздоллю Ворскли. Вiдчував цей гомiн пробудження, як подих оновлено┐ сили, що наповнювала помисли i мрi┐. У службових справах ┐здив до Гадяча. Привiз стiльки вражень, що годi було ┐м дати раду. Знову наслухався розповiдей про розбiйника Гнидку, про його жорстокiсть i великодушнiсть. Людина велико┐ волi пiдiйма║ться сво┐м хистом, вразливою вдачею над буденщиною. Але життя пiдневiльне зв'язу║ руки. Нема простору. Шлях до соцiально┐ правди тернистий - послався |
|
|