"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора Стояв, дивився услiд. Думки випереджали швидкий рух машини. Що принесе
вона мо┐м землякам? Чи перемога розуму заяснi║ волею i добробутом для народу? Чи, полегшуючи працю, вiддасть та машина свою силу народнiй справi, чи, може, ще посилить гноблення? Ось промчав товарний по┐зд. Встиг прочитати на вагонах: "Одеса", "пшениця", "борошно". Загуркотiв по┐зд по мосту через Ворсклу, лише показав свiй невловимий хвiст. Повертаючись, Панас зупинився на Подолi, де було пристановисько чумакiв. Слухав чумацьку пiсню, i вона звучала прощальним голосiнням, що виринало з глибини столiть, розносячи кигикання чайки та гомiн степових вiтрiв. Занепоко║ний думками, пiшов на Монастирську гору, з яко┐ небо здавалося ще вищим, безмежно величним, а земля нiби зомлiла в барвистiй позолотi, заколисана тишею. Кра┐на прозорого неба, плiдних садiв, родючих нив, тихих рiк i приязного сонця. Кра┐на тяжких зiтхань, жiночо┐ скорботи, гомiнких пiсень i та║мничого шелесту вiкових дубiв. Любов синiв до не┐ увiнчана тортурами... Яке серце може збагнути цi химернi контрасти, не стискаючись до болю? Тут, на змiну древньо┐ стоянки скiфiв - скотарiв та хлiборобiв - оселилися слов'яни, що витримували напади печенiгiв, половцiв i зазнали руйнiвно┐ навали татаро-монголiв. Минали столiття, й пiдiймалась з ру┐н стара Лтава, щоб розквiтнути славним мiстом, прибравши iм'я Полтави. Оглядаючи Хрестовоздвиженський монастир, Панас Якович в його архiтектурi читав iсторiю мiста, пiзнавав у мистецькому лiпленнi й рiзноманiтностi форм епоху козацького ренесансу на Укра┐нi Недаремно визвольно┐ вiйни укра┐нського народу проти iноземного панування. З високо┐, на сорок п'ять метрiв, дзвiницi далеко видно Лiвобережжя. Не раз ступала на цю гору нога Iвана Котляревського. Малював цей монастир Тарас Шевченко. Широкi простори вiдкриваються звiдси на пiвнiч, на схiд i на пiвдень. Ледь лелi║ в сизiй iмлi Ворскла, пригортаючи до сво┐х кучерявих берегiв задумливi села й хутори. Уявлялося Панасовi, що вiн з цi║┐ гори побачив широкi простори свiту. Вдихав повiтря, наче пив джерельну воду. Вiдчував, як вливалася в нього нова сила й мужнiсть. Кому вiддати ┐┐? Де знайти побратимiв, щоб прямувати до високо┐ мети, до яко┐ лежить давно наболiла душа? Уже сходив з гори, як його зупинив середнiх рокiв громадянин, що нiс скрипку в футлярi. Пронизливий, наче кепкуючий вираз карих очей, злегка посивiле волосся та розкуйовдженi вуса надавали йому вигляд яко┐сь стихiйно┐ впертостi й незалежностi. - Ви не тутешня людина? - запитав приязно твердим мелодiйним голосом. - Вперше зустрiчаю на цiй дорiжцi. - Недавно став тутешнiм. - Отож... Милу║тесь красотами Полтавщини? - Цi красоти для всiх... - Не всi ┐х розумiють... - Вам виднiше, якщо ви справдi музикант. - Я лиш любитель... Граю на скрипцi. Керую хором, любительським |
|
|