"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Стояв, дивився услiд. Думки випереджали швидкий рух машини. Що принесе
вона мо┐м землякам? Чи перемога розуму заяснi║ волею i добробутом для
народу? Чи, полегшуючи працю, вiддасть та машина свою силу народнiй
справi, чи, може, ще посилить гноблення?
Ось промчав товарний по┐зд. Встиг прочитати на вагонах: "Одеса",
"пшениця", "борошно". Загуркотiв по┐зд по мосту через Ворсклу, лише
показав свiй невловимий хвiст.
Повертаючись, Панас зупинився на Подолi, де було пристановисько
чумакiв. Слухав чумацьку пiсню, i вона звучала прощальним голосiнням, що
виринало з глибини столiть, розносячи кигикання чайки та гомiн степових
вiтрiв. Занепоко║ний думками, пiшов на Монастирську гору, з яко┐ небо
здавалося ще вищим, безмежно величним, а земля нiби зомлiла в барвистiй
позолотi, заколисана тишею.
Кра┐на прозорого неба, плiдних садiв, родючих нив, тихих рiк i
приязного сонця. Кра┐на тяжких зiтхань, жiночо┐ скорботи, гомiнких пiсень
i та║мничого шелесту вiкових дубiв. Любов синiв до не┐ увiнчана
тортурами... Яке серце може збагнути цi химернi контрасти, не стискаючись
до болю?
Тут, на змiну древньо┐ стоянки скiфiв - скотарiв та хлiборобiв -
оселилися слов'яни, що витримували напади печенiгiв, половцiв i зазнали
руйнiвно┐ навали татаро-монголiв. Минали столiття, й пiдiймалась з ру┐н
стара Лтава, щоб розквiтнути славним мiстом, прибравши iм'я Полтави.
Оглядаючи Хрестовоздвиженський монастир, Панас Якович в його
архiтектурi читав iсторiю мiста, пiзнавав у мистецькому лiпленнi й
рiзноманiтностi форм епоху козацького ренесансу на Укра┐нi Недаремно
славетний Мартин Пушкар заснував монастир на найвищiй горi саме в роки
визвольно┐ вiйни укра┐нського народу проти iноземного панування. З
високо┐, на сорок п'ять метрiв, дзвiницi далеко видно Лiвобережжя.

Не раз ступала на цю гору нога Iвана Котляревського. Малював цей
монастир Тарас Шевченко.
Широкi простори вiдкриваються звiдси на пiвнiч, на схiд i на пiвдень.
Ледь лелi║ в сизiй iмлi Ворскла, пригортаючи до сво┐х кучерявих берегiв
задумливi села й хутори. Уявлялося Панасовi, що вiн з цi║┐ гори побачив
широкi простори свiту. Вдихав повiтря, наче пив джерельну воду. Вiдчував,
як вливалася в нього нова сила й мужнiсть. Кому вiддати ┐┐?
Де знайти побратимiв, щоб прямувати до високо┐ мети, до яко┐ лежить
давно наболiла душа?
Уже сходив з гори, як його зупинив середнiх рокiв громадянин, що нiс
скрипку в футлярi. Пронизливий, наче кепкуючий вираз карих очей, злегка
посивiле волосся та розкуйовдженi вуса надавали йому вигляд яко┐сь
стихiйно┐ впертостi й незалежностi.
- Ви не тутешня людина? - запитав приязно твердим мелодiйним голосом. -
Вперше зустрiчаю на цiй дорiжцi.
- Недавно став тутешнiм.
- Отож... Милу║тесь красотами Полтавщини?
- Цi красоти для всiх...
- Не всi ┐х розумiють...
- Вам виднiше, якщо ви справдi музикант.
- Я лиш любитель... Граю на скрипцi. Керую хором, любительським