"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- А в книжках хiба неправду пишуть? Ти сама казала, що "Кобзар" - то
свята правда. Ольгу Петрiвну обеззбро┐ло таке питання.
- Авжеж, Лесю, - втрутився батько. - Книжкам треба вiрити. Та, бачиш,
Остап i смертю сво║ю послужив вiтчизнi. Загинув, а та║мницi не видав...
Плакати все ж таки не годиться.
Читання закiнчили. Петро Антонович почав оповiдати сво┐ мисливськi
пригоди, i Леся повеселiшала. Мати показала ┐й новий узор, обiцяла дiстати
заполочi, щоб його вишити.
На нiч Ольга Петрiвна провiтрювала спальню, i Леся, лежачи пiд ковдрою,
чула, як у садку сонно зiтхав мiж гiллям вiтер i десь далеко, мабуть на
околицi мiста, спiвала молодь.
Якось Ольга Петрiвна пообiцяла дiтям на Купала повезти ┐х до знайомих,
що жили в сусiдньому селi Жаборицi.
Напередоднi свята Леся нагадала матерi про ┐┐ обiцянку.
Ви┐хали наступного дня опiвднi i незабаром були на мiсцi. Село чимале.
Бiля дворiв попiдмiтано, хати побiленi, а призьби пiдведенi червоною
глиною. Святковiсть псував хiба що похмурий вигляд напiвзогнилих хатинок,
що траплялися то по один, то по другий бiк широко┐ пiщано┐ вулицi.
Садиба знайомих мiстилася на протилежнiй околицi. Невеличкий дворик,
хата з квiтниками пiд вiкнами, садок.
Поки Ольга Петрiвна привiталася, роздала гостинцi та погодувала Лiлю,
почало вечорiти.
- Мамочко, ходiмо, а то ще спiзнимося на Купало, - шепотiла на вухо
матерi Леся. Вона вже встигла познайомитися з дiтворою i рвалася на
вулицю.
- Ольго Петрiвно, та вiдпустiть ┐х, нехай iдуть собi гуртом, - порадили
господарi.
Дiти нiби чекали цього. Не встигла мати вимовити й слова, як вони вже
були за порогом, у дворi, де ┐х нетерпляче ждала малеча.
За селом, на пагорбi, чималий вигiн. Тут завжди святкували Купала.
Мiсце безпечне, поблизу нiяких будiвель. До того ж i рiчка близенько.
Дiтвора прибiгла саме тодi, як дiвчата почали вбирати невисоку гiллясту
берiзку, вкопану серед вигону. Однi в'язали в пучечки принесенi з собою
квiти, плели вiнки, iншi розвiшували все те на деревце. Хлопцiв ще не
було, але про них застережливо вже спiвали:
Ой на Купала вогонь горить,
А нашим хлопцям живiт болить.
Ой нехай болить, нехай знають,
Нехай Купала не займають.
Коси в дiвчат заплетенi, кожна у вiночку, а сорочки з тонкого полотна
так уже вибiленi та вишитi рiзними узорами, що не надивишся. Були мiж ними
й бiднiшi. У тих - сiренькi спiднички, скупо вишитi сорочки з десятки, на
ногах - постоли. Кому свято, кому досада. Сидять гурточком, як сироти,
тихо-журливо скаржаться на свою доленьку:
Не куй, зозуле, на лiщинi,
Ще й наку║шся на калинi;
Не плач, Марисю, у матiнки,
Ще й наплачешся у свекрухи,
Через пороги ступаючи,
Чужi звича┐ переймаючи.