"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора - А в книжках хiба неправду пишуть? Ти сама казала, що "Кобзар" - то
свята правда. Ольгу Петрiвну обеззбро┐ло таке питання. - Авжеж, Лесю, - втрутився батько. - Книжкам треба вiрити. Та, бачиш, Остап i смертю сво║ю послужив вiтчизнi. Загинув, а та║мницi не видав... Плакати все ж таки не годиться. Читання закiнчили. Петро Антонович почав оповiдати сво┐ мисливськi пригоди, i Леся повеселiшала. Мати показала ┐й новий узор, обiцяла дiстати заполочi, щоб його вишити. На нiч Ольга Петрiвна провiтрювала спальню, i Леся, лежачи пiд ковдрою, чула, як у садку сонно зiтхав мiж гiллям вiтер i десь далеко, мабуть на околицi мiста, спiвала молодь. Якось Ольга Петрiвна пообiцяла дiтям на Купала повезти ┐х до знайомих, що жили в сусiдньому селi Жаборицi. Напередоднi свята Леся нагадала матерi про ┐┐ обiцянку. Ви┐хали наступного дня опiвднi i незабаром були на мiсцi. Село чимале. Бiля дворiв попiдмiтано, хати побiленi, а призьби пiдведенi червоною глиною. Святковiсть псував хiба що похмурий вигляд напiвзогнилих хатинок, що траплялися то по один, то по другий бiк широко┐ пiщано┐ вулицi. Садиба знайомих мiстилася на протилежнiй околицi. Невеличкий дворик, хата з квiтниками пiд вiкнами, садок. Поки Ольга Петрiвна привiталася, роздала гостинцi та погодувала Лiлю, почало вечорiти. - Мамочко, ходiмо, а то ще спiзнимося на Купало, - шепотiла на вухо матерi Леся. Вона вже встигла познайомитися з дiтворою i рвалася на вулицю. господарi. Дiти нiби чекали цього. Не встигла мати вимовити й слова, як вони вже були за порогом, у дворi, де ┐х нетерпляче ждала малеча. За селом, на пагорбi, чималий вигiн. Тут завжди святкували Купала. Мiсце безпечне, поблизу нiяких будiвель. До того ж i рiчка близенько. Дiтвора прибiгла саме тодi, як дiвчата почали вбирати невисоку гiллясту берiзку, вкопану серед вигону. Однi в'язали в пучечки принесенi з собою квiти, плели вiнки, iншi розвiшували все те на деревце. Хлопцiв ще не було, але про них застережливо вже спiвали: Ой на Купала вогонь горить, А нашим хлопцям живiт болить. Ой нехай болить, нехай знають, Нехай Купала не займають. Коси в дiвчат заплетенi, кожна у вiночку, а сорочки з тонкого полотна так уже вибiленi та вишитi рiзними узорами, що не надивишся. Були мiж ними й бiднiшi. У тих - сiренькi спiднички, скупо вишитi сорочки з десятки, на ногах - постоли. Кому свято, кому досада. Сидять гурточком, як сироти, тихо-журливо скаржаться на свою доленьку: Не куй, зозуле, на лiщинi, Ще й наку║шся на калинi; Не плач, Марисю, у матiнки, Ще й наплачешся у свекрухи, Через пороги ступаючи, Чужi звича┐ переймаючи. |
|
|