"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

платтi, з трояндою на грудях.
Посерединi кiмнати, застелено┐ вузенькими дорiжками та килимами, стояв
на тоненьких фiгурних нiжках круглий стiл, кiлька м'яких крiсел, а пiд
бiлою кахляною грубою - канапа.
Зi стелi звисала велика порцелянова лампа, подарована молодим у день
┐хнього весiлля.
Чимало мiсця займали книжки. В просторiй, пiд горiх оздобленiй шафi
стояли найцiннiшi видання iноземних, укра┐нських та росiйських
письменникiв.
Петро Антонович, хоч сам нiколи й не займався письменством, любив
лiтературу з дитинства. В Чернiгiвськiй гiмназi┐ його учителем словесностi
був Леонiд Iванович Глiбов, байки якого Косач знав майже всi напам'ять.
Вiн взагалi легко запам'ятовував вiршi, часто декламував Пушкiна, а надто
"Руслана й Людмилу".
Особливо захоплював Петра Антоновича Щедрiн. Вiн мiг годинами читати
дiтям казки та пояснювати щедрiнськi алегорi┐.
Ольга Петрiвна, яка ще в пансiонi почала складати вiршi, найбiльше
любила Шевченка. Вона й дiтей учила грамоти по "Кобзарю", багато знала й
розповiдала ┐м про Тараса Григоровича. Бувало, вiзьме малих на руки, всi
тро║ посхиляються над столом i починають:
"Са-до-о-ок ви-шне-ви-и-ий ко-о-ло-о ха-а-ати... хру-у-щi над
ви-и-шня-а-ми гу-у-дуть..."
Дуже смiшила Михайлика й Лесю пригода з Ене║м. Ну й кумедний же вiн,
цей "хлопець хоч куди козак"! Читання "Ене┐ди" зайняло щось iз тиждень, i
весь цей час малi - що б не робили - згадували найцiкавiшi мiсця поеми.
Ото гуляють собi, бавляться, а потiм Михайлик чи Леся бiжать i питають:
"Мамочко, а чого то про Меркурiя в тiй книжцi пишеться: "Прискочив, мов
котище мурий"? Адже вiн бог?" I Ольга Петрiвна терпеливо поясню║.
Чи не найбiльшою родинною подi║ю були лiтературнi вечори. Леся
навчилася грамоти дуже рано, в чотири роки, i теж захопилася лiтературою.
Найпершим самостiйно нею прочитаним твором була подарована матiр'ю книга
"Про земнi сили", з яко┐ дiвчинка дiзналася про величезнi багатства Землi
та ┐┐ походження. Потiм - "Укра┐нський орнамент", "Кобзар", поезi┐
Мi-цкевича, казки Андерсена й Шпiльгагена. Казки Ольга Петрiвна
перекладала для дiтей сама, бо укра┐нською мовою ┐х не видавали.
Домашнi лiтературнi читання починала Леся якимсь уривочком чи вiршем.
Ольга Петрiвна декламувала сво┐ поезi┐ - найбiльш про природу та красу
рiдного краю, про могутнiй Днiпро, що несе сво┐ води через усю Укра┐ну.
Сьогоднi докiнчували "Тараса Бульбу". Петро Антонович за звичкою прилiг на
канапi, посадовивши малих поруч, а невисока на зрiст Ольга Петрiвна майже
сховалася в глибокому м'якому крiслi.
Читала вона спокiйно, повагом. В дитячiй уявi поставали картини
звитяжних подвигiв. Як дiйшли до того мiсця, де вороги глумляться над
беззбройним Остапом, у Лесi виступили на очах сльози, ┐х, можливо, нiхто й
не помiтив би, та дiвчинка, мабуть ненароком, схлипнула.
- Що тобi, доню? - занепоко┐вся батько.
- Нiчого... Я бiльше не буду... - Витерла кулачком вi┐. - Але чому...
хiба його не можна було врятувати?
- От тобi й ма║ш! - розвела руками мати. - Хiба можна так, Лесю? Це ж
книжка...