"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

не знайшов ┐┐ i вже гука║. Шби вона маленька, чи що? От не обiзветься - i
все, нехай побiга║.
- Лосю! Де ти?.. Лосю! - луна║ лiсом. Зверху вiн зда║ться зовсiм
маленьким i смiшним у сво┐й безпорадностi. Метушиться, загляда║ скрiзь.
Може, обiзватися? Нi, хай ще трохи. Вона краще послуха║, як луна розносить
голос.
- Лосю-у! - кричить Михайлик, а звiдусiль долина║: "Осьу-у".
I що воно за диво? Цiкаво: ┐┐ голос теж лунатиме?
- Ку-ку, - стиха вiдгуку║ться дiвчинка i прислуха║ться. Нi, нiчого не
чути. Мабуть, треба сильнiше. Набравши повнi груди повiтря, вона знову -
дужче - обзива║ться: - Ку-ку! - I, почувши у вiдповiдь милозвучне коротке
"у-ку", повторю║ знову й знову.
Але що це? Михайлик уже пiд дубом, сто┐ть, задерши голову. Як йому
вдалося вiдшукати ┐┐? Мабуть, не варто було обзиватися.
- Злiзай швидше, зозулько, - наказу║ Михайлик.
Нiчого не вдi║ш, доведеться пiдкоритися, адже вiн - старший.
Поволi, знехотя дiвчинка спуска║ться вниз. Кiски в не┐ розпатланi.
- Як там гарно... Видно далеко-далеко, - виправдову║ться.
- А якби впала? Ходiмо! - Взявшись за руки, обо║ поспiшають до воза.
Кароль уже запряга║. На возi повно запашно┐ лiсово┐ трави, яко┐ вiн
накосив для коней.
Леся обережно, щоб не пом'ялися, склада║ квiти, вiночок надiва║ на
голову.
- Гарно менi?
Михайлик не чу║, пора║ться бiля коней, вдаючи з себе дорослого.
- Наче мавка, - хвалить Кароль i грубою рукою поправля║ Лесi вiнок. -
Отако. Дома й не пiзнають. Скажу: пiймав у лiсi.
Хороший вiн, Кароль, спокiйний, лагiдний. Завжди знайде щось цiкаве для
не┐. То квiтку якусь, то пташеня. А позаторiк цуценя принiс. Маленьке,
ледве на ногах трималося. Мама спочатку сердилася, хотiла викинути. Потiм
згодилася. А який з нього пес вирiс! Усi сусiди тепер заздрять. Мама й
iм'я йому дала - Джальма.
- Ну, по┐хали, бо вечорi║, - каже Кароль. Вiн вмощу║ малих у задку, а
сам поки що йде, тримаючи вiжки, покрику║ на коней, що норовлять на ходу
скубнути трави.
Воза пiдкида║ на старих пнях, вiн перехиля║ться з боку на бiк, нiби
човен на хвилях.
Ось i дорога. Кароль теж сiда║, звiсивши ноги за полудрабок, хльоска║
вiжками. Слiдом в'║ться срiбляста курява.
Як пiд'┐жджали до мiста, Леся шепнула братиковi:
- Ти ж не кажи мамi, що я була на деревi.
Михайлик кива║ головою.
У центрi мiста, за невисоким парканчиком, сто┐ть просторий
одноповерховий будинок. В однiй його половинi живуть господарi, iншу - три
невеликi кiмнати i кухню - займа║ голова повiтового з'┐зду мирових
посередникiв Петро Антонович Косач.
Рокiв десять тому Петро Антонович закiнчив юридичний факультет
Ки┐вського унiверситету, куди його було переведено з Петербурга за
вiльнодумство, одружився i зайняв цю посаду. Через кiлька рокiв ┐хня сiм'я
збiльшилась: спочатку народився Михайлик, потiм Леся, яку всi чомусь звуть