"Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки (Укр.)" - читать интересную книгу автора

порятунок. Ми з розгону влетiли в ставок, здiймаючи цiлi гейзери води й
грязюки. Спинилися десь аж на серединi. Те, куди ми влетiли, чесно кажучи,
ставком можна було назвати лише умовно. Колись дiйсно тут був величенький
ставок-копанка. Але вiн давно пересох, замулився i перетворився на
звичайнiсiньку .калабаню. У найглибшому мiсцi нам було по шию. Саме у
цьому мiсцi ми зараз i стояли, вiдсапуючись.
Контрибуцiя бiгала навколо калабанi i мукала на нашу адресу якiсь сво┐
коров'ячi прокльони. В калабаню лiзти вона не хотiла. Вона була бридлива,
охайна корова. Ми це знали.
Ми стояли i мовчали.
Дно калабанi було грузьке, замулене. Ми по самiсiнький пуп стояли в
бридкiй слизькiй багнюцi. Тiльки вiд пупа до ши┐ була вода - брудна,
каламутна i смердюча. Справжнiсiнькi поми┐. Довго ми тодi стояли з Явою в
отих помиях. Пiвгодини, не менше. Аж поки Контрибуцiя не заспоко┐лась i не
вiдiйшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуцiя.
Бо вона пiдкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. I коли ми
нарештi вилiзли з калабанi, нещаснi й бруднi, як поросята (не ми, а сама
грязь), вона й словом не згадала нам нашого до не┐ ставлення. Ми
залишилися з нею друзями. Ява пiсля того не тiльки нiколи ┐┐ бiльше не
вдарив, а завжди частував цукерками, якi давала йому мати.
I тепер, коли ми, скрушно зiтхаючи, засипа║мо наше невдале метро,
Контрибуцiя виглядав з корiвника i спiвчутливо дивиться на нас. I нам
навiть зда║ться, що на очах у не┐ сльози. Дорога Контрибуцi║! Яке в тебе
велике i нiжне сер. це! Ти ║дина розумi║ш i жалi║ш нао. Спасибi тобi,
корово!
- Ще не скiнчили, анциболотники? - так несподiвано гримнув ззаду дiд
Варава, що ми аж поприсiдали. Ми втратили пильнiсть i не тютьки, що в нас
за спинами робиться. Попались-таки.
Спереду стiна свинарника, з бокiв густi бур'яни, ззаду дiд Варава.
Тiкати нiкуди. Так i заклякли ми, присiвши, - мов курчата перед шулiкою.
- Не бойсь, не трону!
Цi слова виструнчили нас, розiгнули нам ноги. I нiби велосипедним
насосом хтось качнув - то ми зiтхнули. I тремтячi вуста нашi самi собою
розтяглися в противну пiдлесливу усмiшку. Але дiд на усмiшку нашу не
вiдповiв. Не любив дiд таких усмiшок. Суворий був дiд Варава.
Обличчя в нього сiре й плямисте, як торiшн║ листя. Губи тонкi i так
стуленi, мов у ротi вода. Очi без вiй, круглi й нерухомi, як у пiвня.
Через отi очi здавалося, нiби дiд навiки чимось здивований. Та це тiльки
здавалося. Мабуть, не було уже в свiтi нiчого, що могло б здивувати дiда
Вараву. Вiсiмдесят третiй йому пiшов.
- Кiнчайте, шминдрики, i йдiть учити вроки, екзамент на носi.
Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотiлося думати про це. I хто
вигадав отi екзамени! Та ще навеснi, коли повiтря пахне футболом i
цурками-палками, коли пташки галасують, як баби на базарi, i коли так
сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричi купалися. Як добре було ще торiк у
четвертому класi! Нiяких тобi екзаменiв. Краще було б i не переходити в
п'ятий. Нiколи в життi ми з Явою ще не складали iспитiв. Це буде вперше. I
хоч ми костричимось i кажемо: "Наплювать!", але кожному з нас при згадцi
про екзамени тенька║ в животi. Краще двадцять "метро" засипать, нiж один
екзамен.