"Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки (Укр.)" - читать интересную книгу авторапорятунок. Ми з розгону влетiли в ставок, здiймаючи цiлi гейзери води й
грязюки. Спинилися десь аж на серединi. Те, куди ми влетiли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись дiйсно тут був величенький ставок-копанка. Але вiн давно пересох, замулився i перетворився на звичайнiсiньку .калабаню. У найглибшому мiсцi нам було по шию. Саме у цьому мiсцi ми зараз i стояли, вiдсапуючись. Контрибуцiя бiгала навколо калабанi i мукала на нашу адресу якiсь сво┐ коров'ячi прокльони. В калабаню лiзти вона не хотiла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали. Ми стояли i мовчали. Дно калабанi було грузьке, замулене. Ми по самiсiнький пуп стояли в бридкiй слизькiй багнюцi. Тiльки вiд пупа до ши┐ була вода - брудна, каламутна i смердюча. Справжнiсiнькi поми┐. Довго ми тодi стояли з Явою в отих помиях. Пiвгодини, не менше. Аж поки Контрибуцiя не заспоко┐лась i не вiдiйшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуцiя. Бо вона пiдкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. I коли ми нарештi вилiзли з калабанi, нещаснi й бруднi, як поросята (не ми, а сама грязь), вона й словом не згадала нам нашого до не┐ ставлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява пiсля того не тiльки нiколи ┐┐ бiльше не вдарив, а завжди частував цукерками, якi давала йому мати. I тепер, коли ми, скрушно зiтхаючи, засипа║мо наше невдале метро, Контрибуцiя виглядав з корiвника i спiвчутливо дивиться на нас. I нам навiть зда║ться, що на очах у не┐ сльози. Дорога Контрибуцi║! Яке в тебе велике i нiжне сер. це! Ти ║дина розумi║ш i жалi║ш нао. Спасибi тобi, корово! Варава, що ми аж поприсiдали. Ми втратили пильнiсть i не тютьки, що в нас за спинами робиться. Попались-таки. Спереду стiна свинарника, з бокiв густi бур'яни, ззаду дiд Варава. Тiкати нiкуди. Так i заклякли ми, присiвши, - мов курчата перед шулiкою. - Не бойсь, не трону! Цi слова виструнчили нас, розiгнули нам ноги. I нiби велосипедним насосом хтось качнув - то ми зiтхнули. I тремтячi вуста нашi самi собою розтяглися в противну пiдлесливу усмiшку. Але дiд на усмiшку нашу не вiдповiв. Не любив дiд таких усмiшок. Суворий був дiд Варава. Обличчя в нього сiре й плямисте, як торiшн║ листя. Губи тонкi i так стуленi, мов у ротi вода. Очi без вiй, круглi й нерухомi, як у пiвня. Через отi очi здавалося, нiби дiд навiки чимось здивований. Та це тiльки здавалося. Мабуть, не було уже в свiтi нiчого, що могло б здивувати дiда Вараву. Вiсiмдесят третiй йому пiшов. - Кiнчайте, шминдрики, i йдiть учити вроки, екзамент на носi. Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотiлося думати про це. I хто вигадав отi екзамени! Та ще навеснi, коли повiтря пахне футболом i цурками-палками, коли пташки галасують, як баби на базарi, i коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричi купалися. Як добре було ще торiк у четвертому класi! Нiяких тобi екзаменiв. Краще було б i не переходити в п'ятий. Нiколи в життi ми з Явою ще не складали iспитiв. Це буде вперше. I хоч ми костричимось i кажемо: "Наплювать!", але кожному з нас при згадцi про екзамени тенька║ в животi. Краще двадцять "метро" засипать, нiж один екзамен. |
|
|