Розділ другий СХОВАНКА СИВОЛАПА

Юрко прокинувся, як тільки почало сіріти. Збудила його яблунева гілка, яка тихо шкряботіла об зелену віконницю. Час трусити ятери. Хлопець швидко одягнувся, вмився, взяв кошик і нерішуче зупинився, поглянувши на високі верховіття прибережних верб, заснованих густим, білим, як вата, туманом. Згадав про погрозу хлопців, які хочуть підстерегти його на березі Прип'яті і вбити, як зрадника. Як же бути? Може, все-таки піти до Вовки, попросити його, щоб постояв, поки він труситиме ятери. Так Вовка ще спить. І незручно розповідати йому, що він боїться Петра Солодовника та його дружків і просить Вовку постояти на березі, поки труситиме ятери. Краще взяти пістолет: як помітить якусь небезпеку, стрілятиме в повітря, наполохає нападників.

Хлопець нерішуче зупинився перед зачиненими дверима, які вели в кімнату, де спали Леся та її мати. Позавчора він сховав пістолет та патрони на високій полиці, щоб до них не могли дістатися Санько та Женько.

Тихенько зайшов до кімнати, став на стілець, намацав на полиці тверду кобуру. Думав — ніхто не почує, та помилився.

— Ти куди? — Леся підвела голову, тривожно закліпала віями.

— Піду трусити ятери, — пояснив пошепки.

— Навіщо ж береш пістолет?

— На всякий випадок. Спи, — порадив дівчині, — ще дуже рано. — Взяв «вальтер» і вийшов з кімнати. Ішов і думав: треба, мабуть, розповісти про свої побоювання Вершині, хоч і соромно. Який же він помічник партизанських розвідників, коли вранці боїться вийти на берег Прип'яті?

— Юрку! Почекай! — почувся раптом позаду Лесин голос. — Чого так поспішаєш?

Хлопець озирнувся. Стежкою, збиваючи росу з розквітлих ромашок, бігла Леся у своєму вилинялому голубому платтячку з короткими рукавами. На заспаному личку тривога і неспокій.

— Почекай, разом підемо трусити твої ятери. Тепер завжди разом будемо ходити!

Юрко зрадів, йому було приємно, що дівчина підхопилася з ліжка й побігла за ним на берег Прип'яті. Отже, боїться за нього, хоче захистити від небезпеки. Значить, він їй не байдужий.

Обличчя хлопця проміниться щасливою усмішкою. Пощастило йому, що з ним подружила така гарна дівчина.

Леся ж тим часом запитала з тривогою в голосі:

— Навіщо ти взяв пістолет? Юрко вирішив признатися.

— Хлопці нахваляються вбити. Петро погрожує, обіцяє зі світу звести… І справді можуть убити і вкинути ракам на снідання. От я й взяв пістолет, щоб їх полякати. Ятери ж бо треба трусити, коменданту потрібна риба.

Поволі вийшли на сонний берег, повитий густим туманом. З білої імли виступали густі очерети, стояли зеленою стіною і поволі колихали чорними султанами. Кошлатим громаддям постали кущі верболозу. І здавалось, що за кожним кущем, за кожним стовбуром причаїлася небезпека.

— Чого вони до тебе причепилися, ті хлопці, ЩО ти їм зробив лихого?

— Дібровне! Скрипаль розповів, як я там «хоробро» воював. І вартових приголомшив, і фашистів з льоху вивів — врятував від розстрілу. От і лютують люди, вважають мене зрадником. — Юрко важко зітхнув. — Правду ж нікому не скажеш! Дивишся і мовчиш, робиш вигляд, ніби ти й справді німецький прислужник! От і боюся. Тут на березі пустка. Вдарять по голові, за ноги — і в Прип'ять!

— Тепер разом будемо трусити ятери, — впевнено промовила Леся. — Одному справді небезпечно. Давай мені пістолет і можеш бути спокійним.

Хлопець недовірливо посміхнувся:

— І що ти будеш робити з ним? Хіба ти вмієш стріляти?

— Трохи вмію, — сказала Леся, — я все ж таки дочка червоного командира. Прикордонника. А на заставі й кухар — снайпер!

Несподівано з куща випурхнула велика птаха, прохурчала крилами над головами і каменем впала на верхів'я верби.

— Сова! — пояснив Юрко. — Полювала, а тепер полетіла в своє дупло. Там на вербі її домівка. Я не раз бачив!

— Злякалася! — прошепотіла Леся і з острахом поглянула на густі зарості очерету, на круглі, як тарелі, кущі верболозу. — Тут і справді страшно! Давай хутчій пістолет і труси свої ятери!

Юрко віддав, пожартувавши:

— Тільки ж дивися ненароком у мене не стрельни. — І далі серйозніше додав: — Побачиш хлопців — стріляй у повітря, наполохай, щоб лиха не наробити. І не бійся, тебе ніхто чіпати не буде.

Юрко забрів у Прип'ять і став вибирати рибу. Скоро набралася повна корзина. Подивився на Лесю. Вона прихилилася до верби і сховала пістолет за спину, щоб нікому не кинулося в очі.

«Справді, — подумав Юрко, — удвох краще ходити. Спокійніше. І ніхто не підійде непомітно. Тільки треба брати з собою ще й маленький пістолет, бо як-не-як, а Леся дівчина, і мало надії, що зуміє відлякати нападників».

Найбільший гнів у Юрка викликала поведінка Солодовника, бо це ж він підмовив хлопців. Підло й нечесно з боку Петра.

Юрко поставив корзину з рибою на траву, витрусив з ятерів водорості, склав ятери, щоб віднести на подвір'я, просушити, а де треба, то й підремонтувати.

У водоростях незграбно вовтузилося кілька раків. Вони злякано повзали по піску, не знаючи, як врятуватися від небезпеки. Раки були великі, аж чорні, із здоровенними клешнями. Юрко повкидав їх у річку.

— Лесю, — озвався до дівчини. — Я візьму ятери, а ти бери кошик з рибою. Не важко тобі буде?

Дівчина підняла кошик і знову поставила його на місце.

— Ні, не важко, але давай трохи побудемо на березі, поговоримо, бо ти все бігаєш, кудись зникаєш, рідко тебе й дома побачиш.

Юрко сів на стовбур поваленої верби, здивовано зиркнув на Лесю. Вона сіла поруч, запитала:

— Юрку, чому ти так змінився за останній час?

— Як це змінився? — знизав плечима хлопець.

— А так, що нервуєш, переживаєш, став сам не свій. І хвилини не можеш усидіти на місці — ніби чогось боїшся. Може, щось трапилося? То ти скажи, бо я теж починаю хвилюватися.

— Я й сам не знаю, що зі мною почало діятися, — несподівано для самого себе признався хлопець. — У мене вселився страх! Я почав боятися…

— Кого? Хлопців? Маєра?

— Не знаю, — відказав Юрко. — З'явився якийсь неспокій, непевність. Таке враження, ніби в мені щось тріснуло, надломилося, і я ніяк не можу прийти до тями.

— І давно це з тобою?

— Як розстріляли комсомольців та родини підпільників. Я ж був присутній на тому розстрілі, бачив, як гнали фашисти до могили жінок з малими дітьми, як убивали людей… Часто мені сняться розстріляні. І Люда Щербань, моя однокласниця, сниться. Ніби прийде до нас у хату, стане біля порога і дивиться на мене. Дивиться і мовчить. А в погляді — докір. І здається мені, ніби я в чомусь винен. А може, й винен!

— Це вже ти, Юрку, зайве на себе говориш, — заперечила Леся, — В чому ж твоя вина? Ти ж нікого не видав фашистам?

— Таке скажеш, — злякано промовив хлопець.

— Так чого ж ти тоді переживаєш?

— Кручуся біля фашистів, — пояснив Юрко, — а люди зрадником вважають. Аж самому гидко. От повіриш, — хлопець болісно скривився, — таке враження, ніби я весь брудом вимащений. Важко мені бути фольксдойчем!

— А як треба?

— Розумію, — кивнув головою Юрко. — Все розумію, а від думок нема відбою. Ще й людське презирство мені докучає. У кожному погляді так і читаєш — зрадник!

— Справді, Юрку, — погодилась дівчина, — дуже важко тобі.

Із-за Прип'яті піднялося червоно вогненне сонце. Повіяло прохолодою. Над річкою раз у раз пролітали табунці диких качок.

— Така краса, — мовила Леся. — Ніколи не чула, як дикі качки крилами повітря ріжуть. Ходімо, Юро, бо мама твоя почне турбуватися. Забалакались ми.

Коли в Берегових сіли снідати, до їх подвір'я на кованому возі під'їхав Щупак у червоних плисових штанях та синьому, дбайливо випрасуваному піджаку. Поряд з ним сидів його племінник Олексій Варивода. Недавно він повернувся з табору для військовополонених і пішов служити в поліцію.

Щупак з племінником зайшли до хати, привіталися. Староста поставив на стіл пляшку горілки, поклав пишний коровай, мовив урочисто:

— Приніс я вам радісну звістку. — Очі в нього сяяли від задоволення. — Хочеш не хочеш, Маріє, а будеш танцювати.

— Яку звістку? — захвилювалася мати: — Може, про Василя щось?

— Ні, Маріє, — посмутнів Щупак, — про Василя нічого не знаю. Тут інша новина! І не одна, а — дві! І обидві дуже важливі.

Він дістав з кишені окуляри, начепив їх на носа, поклав перед собою аркуш цупкого паперу і голосно почав читати: «Розпорядження пана гебітскомісара фон Бібраха. За врятування солдатів дивізії СС «Вікінг» мешканцю села Відрадного фольксдойчу Юргену Бергу виділено п'ять гектарів землі. Наділення земельною ділянкою доручено коменданту Штарку протягом десяти днів після одержання цього розпорядження. Наказую також виділити фольксдойчу Юргену Бергу лісоматеріал для спорудження нового будинку».

Староста підняв над головою вказівний палець, запитав матір:

— Пойняла? Маєте наділ — п'ять гектарів! Мені вже дзвонив комендант Штарк, наказав виділити поле, де захоче Юрко.

Староста витер хусткою спітніле обличчя, порадив:

— Беріть біля Шевчика. Там не земля, а масло. Або на Терешковій леваді. Тільки я раджу взяти біля Шевчика. І низина, і копанку можна викопати. Свої карасі цілий рік будуть! І садок посадите! Став, Маріє, на стіл закуску. Вип'ємо по чарці та поговоримо.

Випивши чарку горілки, староста хитро посміхнувся, по його круглому обличчю розлилася задоволена посмішка. Він уважно поглянув на матір, потім перевів погляд на Галю і мовив загадково:

— Є в мене, Маріє, ще одне діло! Таке діло, що й не вгадаєш! Дуже й дуже сурйозне.

— Яке ж? — запитала матір.

— А таке, — підморгнув Щупак, — що у вашій родині — молода княгиня Галина, а у нас молодий князь — Олексій! От ми й прийшли до вас з короваєм, хочемо посватати вашу дівицю! Поєднати князя й княгиню!

Галя, почувши таку мову, спаленіла, розгубилася і не знала, куди очі подіти. Олексій підняв голову, поглянув на дівчину, чекав, що вона скаже.

— То як? — допитувався Щупак. — Згода чи незгода?

— Гарний парубок Олексій, — відповіла мати, — ніхто про нього й слова лихого не скаже. Лише не час зараз про весілля думати.

— Чого не час? — заперечив староста. — Дівчина на порі. Чого тут довго міркувати? Олексій при службі, і йому з часом дадуть земельний наділ. Ваша земелька та Олексієва — це вже щось…

— Ні, Юхиме Мартиновичу, — рішуче відказала мати, — рано ще Галі виходити заміж!

— Ов-ва! — вигукнув Щупак. — Дівчині вісімнадцять літ, а ти — рано! Дивись, щоб не було пізно! Чи, може, ви нами гордуєте, зневажаєте наш рід?

— Не гордуємо, — відповіла мати, — тут зовсім інша причина.

— Яка така причина? — розплився у посмішці Щупак. — Чим же тобі не до вподоби мій Олексій? Хлопець хоч куди! Скоро старшим поліцаєм буде! Я в Маєра для нього посаду випрошу! Чому ж ти не хочеш з нами поріднитися?

— Так війна ж, Юхиме Мартиновичу, — мовила мати, — про яке тут заміжжя може бути мова?

— Ну й що як війна? — стояв на своєму староста. — Життя все одно не зупиниш! Люди живуть, працюють, дітей народжують. Он вчора Марині Ігнатенковій метрику виписав. Сина народила, і його Олексієм назвала. Так що ж ти скажеш сватам?

— Що я скажу, — відповіла мати, — треба трохи зачекати. Не до весілля зараз. Олексій у поліції, щодня своїм життям важить. Що буде, як лишиться Галя з малою дитиною?

— Та воно так, — погодився староста, — тут всяке може статись. Тільки, як кажуть, вовка боятися — в ліс не ходити. І земельку треба ж комусь обробляти. Юрко ще хлоп'я! А Олексій зуміє в господарстві лад дати.

— Ні, — лагідно озвалася мати, — не будемо поспішати з весіллям. І хай Олексій не ображається, зачекаємо! Хай хоч війна закінчиться. Не буде ж вона сто років тривати? А там і про весілля подумаємо. А земельний наділ, Юхиме Мартиновичу, ми передамо вам на довічне користування. Ви наш благодійник, ви наш захисник, то вам ним і володіти.

— Що ти сказала? — прохрипів староста. — Що віддаєте мені ваш земельний наділ? Та ти, Маріє, при своєму умі?

— При своєму, Юхиме Мартиновичу, — повеселішала мати. — Віддаємо вам наділ — і все. І документом оформимо. Ви хазяїн — вам і наділ мусить належати.

Щупак підвівся з-за столу, обличчя його стало схожим на перезрілий, розм'яклий помідор. Очі блискотіли, як у божевільного, і гостра руда борода дрібно тремтіла.

— Спасибі тобі, Маріє, — розчулено прошепотів. — Спасибі. Вік житиму і пам'ятатиму доброту та щедрість твою.

Староста схвильовано зітхнув, дістав хусточку, витер обличчя.

— Збулася моя мрія! Знову я при своєму хуторі. Довго чекав я цієї миті! І дочекався! Тепер я господар! Буде в мене ставок, млинок і вишневий садок!

Щупак налив ще одну чарку горілки, обвів усіх радісним поглядом, випив, низько вклонився матері:

— Спасибі, Маріє, за твою ласку! Сьогодні поїду і відміряю наділ на тій землі, де стояв наш хутір. — І до Олексія: — Ходімо. На княгиню подивилися і на її рід роздивилися. З весіллям і справді можна трохи зачекати. Дивися, небоже, як до вподоби тобі молода — то розставляй на дівицю-куницю міцні сіті. І на бога надійся, і сам не зівай.

Похитуючись, староста пішов до дверей і, уже взявшись за клямку, звелів Юркові:

— Прийди на вечір у старостат, маю щось важливе сказати. Ви мені в пригоді стали, і я вам відплачу добром за добро.

Ввечері Юрко пішов у старостат. Кортіло дізнатися, що ж має сказати Щупак.

Староста зустрів Юрка як рідного, по-змовницьки підморгнув, кивнув на стілець.

— Сідай, бо розмова буде довга, а в ногах правди, кажуть, немає. Я оце такий щасливий сьогодні, що все в мені розімліло від радості. Не витерпів і прямо від вас поїхав на свій хутір, походив по полю. Ще, може, в цьому році встигну посіяти гречку! За неї можна буде взяти добрячі гроші.

Щупак сів навпроти Юрка, сказав тихенько, так, ніби остерігався, щоб його ніхто не почув, хоча в кімнаті й не було жодної живої душі.

— Пам'ятаєш, Юрку, я тобі говорив про хуру?

— Пам'ятаю, — кивнув головою Юрко.

— Так треба нам поскоріше розкопати її! Бо може наше золото іншим дістатися!

— А може, там і нема ніякого золота, — засумнівався хлопець.

— Є, — впевнено одказав Щупак, — це я точно знаю. Як ішли шляхтичі на війну — то кожен брав із собою золоті тарелі, келихи, ложки та виделки. Хизувалися пани один перед одним, а того й не знали, що на них чекає. Поглинула трясовина ті хури, а тепер потроху віддає людям. Це вже п'ятого воза за моєї пам'яті вимило. Я й сам знайшов колись на шляхетському болоті три дукати. Зараз пройшли дощі, доведеться чекати, поки протряхне земля. Сьогодні в нас що? Середа? От давай наступної середи й підемо.

Щупак дістав з кишені кисет з махоркою, шматок окупаційної газети, закурив:

— Є й ще одне важливе діло, — сказав після глибокої затяжки. — Завтра о десятій годині мусиш бути в пана Маєра. Великі неприємності в нашого благодійника. Дуже йому пахне Східний фронт. От і хоче дати тобі одне доручення. Поняв?

— Не зовсім, Юхиме Мартиновичу! — удав здивованого Юрко. — Про які неприємності ви говорите?

Щупак став гаряче пояснювати йому:

— Поскубли партизани німців біля Кам'яного Рогу. А хто винен? Маєр. Сім машин спалили, і танкетки погоріли… Трупами шлях виклали. Як заберуть Маєра — то й нам може бути гаплик! І ще одне. Питався тебе мій квартирант, Клей, чи як там його. Розпитував, він трохи й по-нашому кумекає, чи ти надійна людина, чи можна тобі довіряти. Затям це собі, намагайся годити німцям, то буде й нам якась вигода. Давно сказано: тримайся пана — не буде свита драна.

Вони довгенько засиділися в старостаті, обмірковували, що та як, і коли Юрко прийшов додому, мати одразу запитала:

— Що тому Щупакові треба? Чого викликав?

— Пропонує піти розкопувати скарб.

— Який ще скарб?

— Хуру на Шляхетському болоті вода вимила, от і хоче пошукати на ній золота.

— Не треба тобі йти на те болото, — заперечила мати.

— Чому? А може, й справді скарб знайдемо.

— Скарбу я й боюся, — пояснила. — Знайдете якусь золоту монету, а Щупак за неї тебе і вкине в трясовину, щоб не ділитися. Колись із ним пішов на болото один парубок, теж скарб шукати, так і по цей день шукає.

Уранці Юрко нагодував та напоїв коней, спутав їх і пустив пастися на луг, а сам пішов до Маєра. Вартовий есесівець уважно прочитав перепустку і почав дзвонити якомусь штурмфюреру. Той прислав на прохідну рудого, покритого густим ластовинням шарфюрера в новому мундирі, в широкій приплюснутій пілотці. Есесівець підійшов до Юрка, запитав глухим голосом:

— Ти хочеш пройти до штандартенфюрера Маєра?

— Так, гер шарфюрер!

— Давай мені свою перепустку і йди за мною. Зброю — здати.

Юрко, ідучи до Маєра, одягнув новий мундир, почепив на ремінь кобуру з «вальтером». Тепер довелося віддати перепустку і пістолет. Хлопець здивувався такій зустрічі, але виду не подав, покірно йшов за рудим есесівцем.

Той завів його в палац, наказав почекати в приймальні Маєра, а сам постукав у масивні двері, оббиті чорною лискучою шкірою. Пролунав дзвінок, і есесівець зайшов у кабінет. Невдовзі він вийшов і звелів Юркові:

— Можеш зайти! Посвідчення і пістолет одержиш, як будеш виходити з приймальні.

За широким дубовим столом сидів посірілий і постарілий Маєр. Він показав Юркові на стілець навпроти столу й одразу заговорив:

— Тяжкі випробування посилає нам доля. Загинув штурмбанфюрер гер Лернер. Дорогою ціною доводиться нам освоювати завойовані простори. Гинуть хоробрі й відважні солдати фюрера. Мені, Юрген, потрібна твоя допомога. Ходімо до моєї опочивальні й про все домовимося. Там нас ніхто не буде турбувати.

Маєр перевірив, чи закриті дверцята сейфа, замкнув письмовий стіл і разом з Юрком вийшов у приймальню. Рудий есесівець виструнчився, запитав Маєра:

— Гер штандартенфюрер, я можу повернути Бергу його пістолет і посвідчення?

— Так, — зупинився на мить Маєр, — звичайно…

Юрко сховав у кобуру пістолет, взяв посвідчення і вийшов з приймальні. Кожен раз, коли він заходив до Зоряної кімнати, його охоплювало незбагненне хвилювання. Згадував татка, той сонячний день, коли вони прийшли з ним до палацу, щоб підготувати приміщення до прийому гостей з Києва. Це ж тоді Юрко відкрив для себе таємницю Зоряної. З того часу минуло трохи більше року, а здається — ціла вічність.

Юрко роззирнувся по Зоряній. На стінах, на стелі, як і раніше, сяяли мідні блискітки. На ляді стояв важкий металевий сейф з чорним розпластаним орлом на масивних дверцятах. Крізь вузенькі вікна проривалося сонячне проміння і розсипалося по темній дубовій підлозі.

Маєр запропонував Юркові сісти, сказав спокійно, як про якусь давно вирішену справу:

— Слухай, Юрген, мені, мабуть, доведеться покинути ваше село. І твоя родина залишиться без належного захисту. Останнім часом мене переслідують неприємності. І нічого тут не вдієш, бо ніхто не може передбачити своїх майбутніх прикрощів. Юрген, — Маєр притишив голос. — Тебе можуть викликати в гестапо, і ти зобов'язаний будеш давати свідчення.

Хлопець здивовано зиркнув на німця.

— Так, тебе викличуть як свідка, і ти повинен будеш підтвердити деякі речі. Я сам винен, що так трапилося. Я виявився неслухняним сином. І тепер мушу розплачуватися за свій непослух.

Маєр підвівся з-за столу, заклав руки за спину і нервово заходив по кімнаті.

— Колись, як я ще був малим, — почав розповідати, — мій батько запитав мене: «Сину, як ти поведеш себе, коли побачиш, що в річці тоне людина. Ти стоїш на березі, і біля твоїх ніг лежить довга жердина. Як ти мусиш діяти?..» — «Узяти жердину, — відповів я, — подати утопаючому і витягти його на берег». — «Ти нерозумний і наївний хлопець, — відповів мені мій батько. — Треба взяти жердину і вдарити його по голові, щоб скоріше опинився на дні й не мучився. Коли ж ти врятуєш людину і будеш допомагати їй прийти до тями, вона може замість подяки зробити тобі прикрість. Навіщо тобі потрібна зайва морока?» Я допоміг одній людині, а вона відплатила мені чорною невдячністю. Пам'ятаєш, ми взяли в Шудрі гроші?

— Так, гер Маєр, — відказав Юрко.

— Старий блазень розповів про це своєму знайомому, колишньому офіцерові гетьмана Скоропадського, а той доповів про це в гестапо. Тепер мені загрожують великі неприємності. Мене звинувачують у присвоєнні державних цінностей. Це дуже небезпечне звинувачення. Ми, Юрген, з тобою компаньйони, і ти мусиш мені терміново допомогти. Інакше мені загрожує смерть.

Юра пильно подивився Маєру в очі.

— Що я повинен робити, гер Маєр?

— Необхідно роздобути побільше царських асигнацій. Ти зможеш їх знайти у вашому селі?

— Так, гер Маєр! У нас є трохи цих грошей. Мій батько хотів створити в селі краєзнавчий музей і збирав для нього експонати. У нас є різні гроші — царські, керенки, осикові, гривні.

— Так це дуже добре! — зрадів Маєр. — Я пришлю до вас сьогодні водія, і він забере ці купюри. Але й це ще не все. Ти, Юрген, мусиш підтвердити в гестапо, що саме ці гроші я взяв у Шудрі для колекції. Ти фольксдойч — і твої свідчення матимуть неабияку ціну. І головне — ти мусиш піти до Шудрі, до цього дурня й базікала, і навчити його, щоб і він підтвердив, ніби подарував мені тільки царські купюри. Від цього залежить дуже багато. Скажи, що я повернув йому будинок, олійницю, млин, забезпечив пайком. А він відплатив мені такою чорною невдячністю. Ти мусиш говорити з Шудрею один на один, без будь-яких свідків. Натякни цьому старому йолопу, що в мене є впливові друзі — і цей Шудря може мати величезні неприємності. — Маєр зупинився навпроти Юрка й попередив: — Але про нашу розмову ніхто не повинен знати. Ніхто. Навіть рідній матері не промовся жодним словом.

Юрко ледве стримав усмішку, бо уявив, як зараз у квадратній кімнаті під Зоряною біля чорної рурки чатують наші розвідники і прослуховують всю цю розмову. Від першого й до останнього слова.

— Ти зараз мусиш бути в Шудрі, — повчав Юрка Маєр, — обов'язково нагадай йому про олійницю і будинок, а також про борошно, яке він отримав за свої гроші. Якщо він вестиме себе лояльно по відношенню до мене, то я забезпечу його земельним наділом.

Маєр відкрив дверці сейфа, дістав три пачки окупаційних марок, поклав їх на стіл перед Юрком.

— Ці гроші належать твоїй матері. Це плата за медаль. Подарунок твоєї матері врятував мені життя. А крім того, медаль зроблена дуже майстерно. Я дуже вдячний їй за цей подарунок.

Юрку пригадалася недавня подія.

Кілька місяців тому мати, намагаючись приглушити недовіру Маєра, порадила Юркові подарувати йому медаль, випущену колись на відзнаку трьохсотріччя дому Романових.

Знайшла ту медаль мати в палаці, коли його захопили повсталі селяни, після того, як пан Хоткевич разом з петлюрівцями втік з села. Юрко подарував медаль гестапівцю в той день, як по ньому стріляв невідомий патріот, завербований фашистами в шпигунську школу. Куля потрапила в медаль, яку Маєр поклав у бокову кишеню френча, сплющила її, але не змогла пробити міцний метал. Тепер гестапівець і вручав матері гроші за її подарунок.

Маєр дістав сигару, закурив, сказав роздумливо:

— Ніхто не знає, що на нього чекає, де йому пощастить, а де на людину чекає небезпека. Я часто думаю про подарунок твоєї матері. І давно прийшов до висновку — це воля провидіння. Адже якби не цей шматочок металу, — куля, без сумніву, пробила б моє серце. Я дуже вдячний твоїй матері за цей своєчасний подарунок.

Маєр дістав ще одну сигару, знову закурив і звелів Юркові:

— Зараз же іди до Шудрі і постарайся переконати його в тому, що він не дарував мені ніяких зарубіжних купюр, а віддав лише царські асигнації.

…Шудря жив у просторому будинку під біло-синьою цинковою бляхою. До війни тут мешкали вчителі, а в перші ж дні після приходу фашистів Маєр віддав його Шудрі.

Юрко зайшов на подвір'я. На ґанку стояв господар в сірому, старомодного покрою сюртуці, ніби чекав його й одразу ж запросив до хати. Був Шудря дома сам, і ніхто не міг заважати їх розмові.

Юрко одразу ж розповів Шудрі про мету свого візиту, нагадав, як гер Маєр повернув йому олійницю, забезпечив пайком, наказав відміряти три гектари землі.

Шудря сполохано вдарив об поли руками:

— Ох і світ настав! Це пан Маковій постарався. Я йому як доброму сказав, а він тут же й продав мене! Правду старі люди казали: мовчи глуха — менше гріха! Не давав я пану Маєру ніяких заграничних грошей! І не було їх у мене! Царські віддав — це правда! Так і скажи пану Маєру! От господи! Ще й такого лиха не вистачало! Хай мене викликають, хай на шматки ріжуть, а я своє говоритиму! Не було в мене ніяких фунтів! Не було і квит!

…Увечері до Берегових приїхав водій від Маєра, і Юрко вручив йому чималий пакунок царських асигнацій, зібраних колись татом для сільського музею. Той кинув його на заднє сидіння й поїхав до палацу.

Юрко постояв біля воріт і пішов на берег Прип'яті, хотілось побути на самоті, хоч трохи зібратися з думками. Як же йому бути далі, як діяти, щоб не розгубитися, не хвилюватися, не відчувати страху та неспокою? Колись татко говорив: «Думай, Юрко, міркуй, дивися, щоб тебе якась несподіванка не застала зненацька». Що вже тут думати? Нічого він не придумає, нічого не вигадає. Треба йти завтра до Святого і питати поради.

Раптом на стежці Юрко помітив чиюсь постать. Придивився і впізнав Івана Гончара. Той теж побачив Юрка, підійшов, міцно потис руку:

— Я до вас! Прислала мати, щоб дали хоч склянку солі. Другий тиждень живемо без солі! Оце прийшов з роботи — і до вас! Трохи відпочину — і знову на роботу.

— На яку роботу? — поцікавився Юрко.

— Звечора, поки видно, виколупую міни — там, де проходила лінія оборони: партизанам потрібен тол. Як настають місячні ночі — працюю до світанку, а зранку біжу в лісництво на роботу. Зараз уже вийшов на протилежний берег Льольчиного озера. Там ще чотири танки знайшов. Треба познімати кулемети. А в одному бліндажі бібліотека і патефон.

— Вигадуєш!

— Слово честі! І платівки. Кожен раз пісні слухаю. Скоро й вас запрошу на концерт. Тільки солі ніяк роздобути не можу, а без неї — ніщо в горлянку не лізе. Так і охлянути можна.

— Ходімо, — взяв Івана за руку Юрко.

Вони зайшли в хату. Іван чемно привітався з Юриною матір'ю, дістав з кишені два бруски туалетного мила, поклав на підвіконня:

— Це вам… Гарне мило.

— Спасибі, — подякувала Юрина мати. — Чим же тобі, Іване, віддячити?

— Солі дайте, як маєте, — попросив Гончар, — мати півсела обійшла і ніде не позичила, при «новому порядку» люди мусять жити без хліба, без солі і без штанів.

Юрина мати насипала Івану в торбинку крупної солі, наділила борошна, дала із своїх запасів банку меду.

Іван подякував і став прощатися, бо треба було дійти додому до настання комендантської години.

Юрко пішов провести товариша.

— Так ти ж дивися, вибери час, — нагадав Гончар, — покличеш Вовку, і допоможете мені зняти кулемети на танках.

— Гаразд, — пообіцяв Юрко.

А вранці другого дня він побіг до Славка, поніс кошик свіжої риби. Треба було порадитись із Святим. Погрози хлопців не давали йому спокою. Як не заспокоював себе, а мимоволі відчував, що це не пусті балачки. Святий сидів на ґанку. Коли побачив Юрка, мовив радісно:

— Про вовка промовка, а вовк на поріг. Добре, що навідався. Зараз же йди до шевця. Там на тебе чекають.

Вони зайшли в хату, Юрко поставив на лаву кошик з рибою й одразу ж сказав, що доведеться їм незабаром піти на Льольчине озеро і підсобити Івану Гончару зняти кулемети з підбитих танків.

Погомоніли ще про деякі свої справи, й Юрко, попрощавшись з товаришем, пішов до шевця.

У хаті шевця стояли сутінки, пахло чебрецем, любистком, м'ятою. Швець приязно кивнув Юркові кудлатою головою, показав молотком на щільно причинені двері хатини.

Хлопець прочинив їх і зупинився поблизу порога.

— Проходь! — запросив лейтенант, ступивши йому назустріч, і міцно потис Юркові руку. — Як наші діла? Як поїздка на Татарський острів?

Юрко сів на табуретці біля столу, став розповідати. Лейтенант, примостившись скраєчку за столом, зробив якісь помітки в записнику, запитав:

— І це все?

— Ніби все, Іване Петровичу.

— Коли Клейст призначить день поїздки на Бобровий острів, одразу ж прийди до Святого. Може, туди й цей Шредер поїде? Неабиякі птахи залетіли в наші місця. Треба нам, Юрку, поставити на них гарне сільце.

Лейтенант поволі перегорнув сторінки записника, перепитав:

— Ти, Юрку, нічого не переплутав? Фашисти називали нову зброю «циклон»?

— «Циклон», Іване Петровичу. Точно. І за його допомогою вже знищили кілька мільйонів людей. Згадували операцію «білий дракон». Ні, я нічого не переплутав, все запам'ятав точно. Страшні ці фашисти — хіміки. І найстрашніший з них — Шредер. Справжній фашист! Він так дивився на мене, ніби хотів спопелити. І Клейст не кращий!

— Спасибі, Юрку, за службу, — подякував лейтенант. — Як себе почуваєш?

— Нормально, Іване Петровичу, — зітхнув Юрко. — Тільки всякого клопоту багато.

— То правда, — погодився лейтенант, — клопоту вистачає. Скоро й ще більше буде. Події назрівають. Школа «Вольф» починає новий набір учнів. Є серед диверсантів бандерівці, є й фольксдойчі. І ми мусимо думати. Треба хутчій розгадати таємницю Червоної красуні. Піди до вчителя Заворицького, до Пампушки, поговори ще з дідом Матвієм. Мусить же бути якась ниточка, яка вкаже нам шлях до підземелля. Доведеться нам і пана Маєра рятувати.

— Як же його можна врятувати?

— Поміркуємо, — ухильно відказав лейтенант. — Є деякі думки. І тут мусимо скористатися схованкою Сиволапа. От я й хочу її відкрити. Я обіцяв тобі, що будемо відкривати разом. Приходь опівночі до Мавриного дуба, буду чекати тебе.

— Прийду, Іване Петровичу, — зрадів хлопець. — Як ви думаєте, що Сиволап зберігав у своїй схованці?

— Побачимо! Мабуть, золото. От воно нам і стане в пригоді. Постараємось напустити фашистам в очі доброго туману. І для тебе знову є робота. Ти мусиш піти післязавтра в село Калюжниці, знайдеш там Кузьменка Бориса Петровича, він травами людей лікує. Запам'ятай пароль: «Дайте зілля від дихавиці». І відповідь: «Доведеться вам прийти в наступний четвер». Скажеш Кузьменку, щодо нього прийдуть три чоловіки. Повідом пароль: «Чи далеко звідси до села Крутоярівки?» І відповідь: «Може, вам треба село Яружне?» Цих людей треба підгодувати, дати їм можливість відпочити. Документи в них у повному порядку. Хай Кузьменко терміново передасть листа Гнату Петровичу, повідомить, де сховано потрібне спорядження, а той підготує його для наших людей.

— Яке спорядження?

— Він знає. Після цього поїдете з Свічкою в Київ і привезете деякі речі. Як зустрінешся з Кларою, скажеш, що отець Никодим просив обов'язково приїхати в гості Павла Бендеберю з братами. Передай їй пароль, даси адресу Кузьменка.

Лейтенант подумав і, не кваплячись, продовжив:

— Привезете водолазне обладнання, підпільники сховали його перед приходом фашистів. Спробуємо підняти зброю та боєприпаси з затоплених барж біля Круглика. Намагалися хлопці пірнати, тільки мало толку з того пірнання. Надто велика глибина. Дістали трохи гвинтівок та патронів, а далі небезпечно. А нам дуже потрібні боєприпаси. Фашисти проводять облаву за облавою. Тепер про твій похід із Щупаком на Шляхетське болото. Йти з ним справді небезпечно. Ми приєднаємо до вас Трохима Свічку і Кузьму Карпухна. У середу вони будуть чекати вас біля затопленої хури, якщо вона дійсно там є. Трьох чоловік Щупак не відважиться порішити. Так, кажеш, зрадів він, що подарували йому земельний наділ?

— Ще й як! Ледве не танцював від радості.

— Хай радіє! Добре твоя мати придумала. Недовго він покористується тією земелькою. — Вершина відкинув з чола пасмо русявого волосся, знову заговорив: — Тяжко зараз партизанам. Не вистачає зброї, боєприпасів, продовольства, одягу. Навколишні села спалені. Люди, яким пощастило врятуватися від карателів, живуть у лісі, голодують. І до всього в загоні діє ворожа агентура. За місяць чотирьох шпигунів викрили, впіймали на гарячому. А от на Консула не можемо вийти! Як зачарований! Ще й Рудий дошкуляє. Видав наші явки в Києві, навів на підпільників гестапівців, підсунув під штабну землянку міну з годинниковим механізмом.

— І вибухнула?

— Знешкодили. А підпільники в Києві — загинули. Тепер Консул передав фашистам відомості про місцезнаходження нашого літака. І вийшов сухим з води.

— А літак?

— Довелося підірвати. Є тут одна деталь, що не дає нам спокою, ніяк не можемо звести кінці з кінцями.

— Яка? — не витерпів Юрко. Лейтенант пильно поглянув на хлопця:

— Послухай уважно. Можливо, Маєр промовиться, а може, ще хтось з фашистів згадає про цей випадок. Днів десять тому поблизу спаленого села Козаричі приземлився «дуглас», привіз боєприпаси, мав забрати на Велику землю поранених, хворих, дітей-сиріт. Ми так довго чекали цього літака. Але під час посадки він пошкодив шасі. Довелося ремонтувати. Ночі зараз короткі, ковалі наші не встигли своєчасно закінчити роботу. Мусили пілоти на день лишитися в партизанському таборі. Літак замаскували зеленою глицею. На світанку на аеродром пішли в наступ фашисти. Літак довелося знищити. Того ж дня Маєр подзвонив із Зоряної в Київ і доповів, що Консул спрацював оперативно, і його необхідно представити до нагороди. Ще Маєр переповів розмову, яка відбувалася в штабі між Макаровим, пілотом і мною. Макаров попросив льотчика передати листи своїй родині і запитав, коли має вилітати літак. І той відповів, що доведеться переднювати на партизанському аеродромі. Макаров назвав пілоту свою московську адресу — і вона теж стала відома гестапівцям. Хто доповів фашистам? Я? Макаров? Пілот? Ніхто з нас не міг доповісти, бо цілий день ми були біля літака, а вночі — у штабі. Постає питання — звідки німці довідалися про нашу розмову? Тут на багатьох падає підозра, а на мене — найбільша! Боляче! Сам розумієш! І все ж ніяк не можемо викрити Консула! Ще й Рудий плентається під ногами!

— Може, хтось прослуховує приміщення штабу?

— Ні, штабна кімната не прослуховується. Перевірили. І в цій кімнаті штаб був кілька днів, поки ми не побудували землянки.

Лейтенант важко зітхнув:

— Дуже багато провалів трапилося за останній час. Ти сам подумай: у селі Жовтневому фашисти знищили підпілля, розстріляли п'ятдесят патріотів. До Саченка прийшов провокатор, назвав пароль. І цей пароль давав Саченку та нашому зв'язковому я. Звідки гестапівці дізналися про цей пароль? Тепер історія з літаком. І знову — арешти київських підпільників. Є, Юрку, й інші втрати. І на мені, як на керівникові партизанської розвідки, лежить особлива відповідальність.

— Так що ж тепер робити?

— Боротися. Ми теж фашистам дали доброї прочуханки. «Чорних кентаврів» знищили. Батальйон есесівців у Дібровному теж. І дванадцять ешелонів пустили під укіс. — Вершина поглянув на трофейний годинник з блискучим зеленим циферблатом: — Забалакались ми, Юрку, з тобою! Але часом необхідно й поговорити. Отже, чекаю тебе сьогодні опівночі біля Мавриного дуба.

…Опівночі Юрко був на умовленому місці.

— Ходімо, — тихо мовив Вершина, — я трохи раніше вийшов, захотілось подихати свіжим повітрям.

Поблизу входу до старих каменоломень він зупинився, прислухався, чи ніхто за ними не йде слідом. Навколо панувала тиша. Навіть вітер і той принишк, ніби заснув на розлогих верхів'ях старих дубів.

Лейтенант першим пірнув у темний отвір, наказавши Юркові йти за ним.

Синє світло ліхтарика вихопило з темряви похмурі нерівні стіни. Кроків майже не чути — вони гаснуть в кам'яному безгомінні. Вершина освічує шлях, тремтливий промінь губиться в отворах давніх виробіток. Ще трохи — і підійдуть до входу в підземелля. Добре замасковано той вхід. Скільки років минуло, а ніхто на нього не натрапив, ніхто не зміг помітити ряди позеленілих мідних блискіток.

Вершина завернув у виробітку, натис на блискітки, пропустив поперед себе Юрка, сказав:

— Заходь, гостем будеш!

Поволі повернулась масивна кам'яна глиба і стала на місце. Юрко полегшено зітхнув. Тут, у підземеллі, він відчув себе в повній безпеці. Сюди не зуміють потрапити фашисти, хоч вони й знаходяться поруч, над головами розвідників.

Юрко уважно, ніби вперше, оглядав просторий коридор. Навколо рівні, ніби відполіровані стіни, висока, прикрашена різьбою стеля. У кімнаті Червоної красуні горить яскраве світло.

— Працюють хлопці, — задоволено промовив Вершина, — підкинув я їм роботи. Тут знову натрапив на кам'яну комірчину, а в ній кулемети. От хлопці й приводять їх до ладу. Ходім подивишся, а потім відкриємо схов Сиволапа.

У круглій залі, освітленій пузатою лампою, працювали Леонід Поух, Микола Яценко та Федір Горюнов, чистили металеві деталі. Під портретом Червоної красуні стояло п'ять станкових кулеметів, їх темні цівки насторожено зирили на протилежну стіну.

— Здрастуйте! — привітався Юрко.

Розвідники підвели голови, відповіли на привітання. Леонід Поух витер ганчіркою руки, запитав співчутливо:

— Зажили твої подряпини? Ти вибач, Юрку, що так трапилося. Не зумів тебе захистити, загаявся в селі.

Юрко, як заворожений, дивився на кулемети. П'ять. Якщо разом з усіх ударити по фашистах — пір'я з них полетить. Невже всю цю зброю Вершина знайшов у підземеллі? І справді, не підземелля, а склад.

Хлопець підійшов до Червоної красуні, уважно глянув на її вінок. У кожній волошці виднілася мідна блискітка. Тільки вона нагадувала не зірочку, а невеличкий потемнілий ромбик.

— Що, Юрку, — заговорив Яценко, — хочеш випитати в красуні її таємницю? Даремна справа! І часу не варто тратити. Он Федір Горюнов, який парубок — красень! І вдень, і вночі крутиться біля неї, а толку ніякого. Такий кавалер, а вона на нього — нуль уваги.

— Поговори, поговори, — незлобиво озвався Горюнов, — то не так будуть завидки брати. Звісно, я парубок хоч куди, а що мовчить дівчина, я тут ні при чому! Вона й товаришу лейтенанту свою таємницю не відкриває, не хоче. Але на все свій час.

— Як кулемети? — запитав лейтенант.

— Хоч зараз можна пускати в діло, — відповів Поух, — треба шукати патрони. Кулемети нові, прямо з заводу, де-не-де їх трохи прихопила іржа. Довго пролежали в схованці.

Вершина підійшов до шафи з книгами, відкрив її, дістав блискучий металевий ліхтар і звернувся до всіх:

— Будемо відкривати схов Сиволапа. Прошу завітати в кімнату козака Мамая.

Розвідники залишили роботу, похапцем витирали замащені руки. Яценко запитав Вершину:

— Може, й Пахомова покликати?

— Ні, хай слухає Зоряну. Ми йому наші знахідки покажемо пізніше.

У Рожевій кімнаті, там, де на стіні був намальований козак Мамай, лейтенант пальцями постукав по стіні:

— Ось він, схов. Нікому й на думку не спаде, що тут замасковано скарбницю.

Затим узяв ніж і став шкребти фарбу. На стіні з'явилися невеличкі металеві дверцята, поцяцьковані дрібними мідними зірочками.

— І тут блискітки! — здивовано прошепотів Поух. Дзенькнули, відкриваючись, металеві дверцята. У глибокій ніші лежали якісь речі, прикриті цупким зеленим брезентом. Лейтенант витяг брезент, і з нього посипалася хмара дрібного пилу, поволі осідаючи на підлогу та на широкий стіл. Вершина ліхтариком освітив таємничу нішу. У ній лежали важкі шкіряні торбинки. Поряд з ними — пістолет, патрони, посвідчення, кілька книжок в лискучій шкіряній оправі. Трохи збоку стояла скринька з червоного дерева.

Лейтенант обережно дістав один мішечок, розв'язав його і висипав на стіл блискучі золоті монети. Потім висипав золото із інших торбинок.

— А що там у червоній скриньці? — нетерпляче запитав Поух.

— Оглянемо й скриньку, — спокійно мовив лейтенант, — там теж, мабуть, якісь коштовності.

Він поставив скриньку на стіл, заходився відкривати кришку. Але скринька була замкнена. Вершина взяв ножа, підважив ним скриньку, натис — і кришка відскочила, повисла на одному завісі. У скриньці лежали золоті хрести, ордени, персні.

Юрко заглянув у схов, прикипів поглядом до пістолета. Вершина взяв зброю, оглянув її і сказав:

— Знайома штучка. Отакі пістолети носили колись кайзерівські офіцери, як вони вдерлися на нашу землю в 1918 році. Наділяли вони ними і своїх спільників та помічників — гетьманців. От аптекар і зберігав у підземеллі цей подарунок.

Лейтенант згорнув докупи золоті монети царської чеканки, хрести, персні, промовив задоволено:

— Зараз партизани збирають кошти на побудову літака. Таку ухвалу недавно прийняли в нашому загоні під час зустрічі з пілотами з Великої землі. Це й буде наш внесок.

Вершина оглянув книги, погортав їх і знову сховав у нішу.

— Пізніше, — пояснив він, — оглянемо більш докладно. А зараз — всім відпочивати, а декому, — Вершина поглянув на Юрка, — пора рушати додому. Скоро почне світати.