Розділ перший НЕСПОДІВАНА МАНДРІВКА

Як не намагався Юрко заснути, сон не приходив. Подумки хлопець був на Кам'яному Розі, і його розбурхана уява малювала охоплені вогнем танкетки, потрощені фургони, вбитих ворожих диверсантів. Добре, мабуть, спрацювали магнітні міни. Де той Кам'яний Ріг, а де Юркова хата, а від вибухів шибки з вікон посипалися. Мабуть, від тих мін чорні фургони разом з диверсантами на середину Прип'яті позалітали. І хлопець, як наяву, бачив фургон з диверсантами. Підхоплений вибухами, він злетів у повітря і важко впав у темні хвилі Прип'яті.

Подібну картину Юрко вже бачив восени минулого року. Захопили фашисти село, навели переправу, і посунули по ній машини та обози на протилежний берег ріки, а звідти — на Київ. Якось у вересневий погожий день на березі скупчилося чимало ворожої техніки. На кручі зупинився зелений автобус з есесівцями. І тут налетіли наші літаки. Машини, як ті м'ячики, злітали в повітря, на якусь мить зависали там і важко падали у воду. У Прип'яті опинився й автобус з есесівцями. Недавно Юрко купався поблизу переправи, пірнув і побачив на дні його темне громаддя.

Нині партизани знищили ворожих диверсантів, не зуміли німці закинути їх у тил наших військ, даремно вчили, возили на Митрик. І Маєр, мабуть, лютує, чухається від такого дошкульного удару. А може, й він загинув цієї ночі, і тепер у Зоряній кімнаті, над таємничим підземеллям, де сховані скарби панів Хоткевичів, поселиться якийсь інший гестапівець.

Як не стане Маєра, то можна буде попросити лейтенанта Вершину, щоб він узяв Юрка в партизани. Скільки ж можна вертітися серед фашистів, видавати себе за їхнього прислужника? Доволі. Набридло відчувати на собі осудливі погляди односельчан, терпіти їх зневагу та ненависть. Хоча й тут, у селі, Юрко не їсть хліб даремно. Привезли з лісником Свічкою магнітні міни з Києва і разом з Вовкою поставили їх на фургонах і танкетках. Знадобилася й водостічна труба, і чавунна решітка.

До чого ж передбачливий лейтенант Вершина. Тільки тепер хлопець збагнув, навіщо вони ходили вночі на Кам'яний Ріг і лейтенант так прискіпливо оглядав простору, сховану у глибокому яру печеру. У ній партизани і влаштували засідку, дочекалися диверсантів і всіх знищили. Фашисти й подумати не могли, що серед чистого поля, далеко від лісу, на них чекає така несподіванка.

Добре, що пощастило їхньому класові натрапити на цю печеру. Це ж Олена Марківна, вчителька історії, повела їх на Кам'яний Ріг зробити розкопки стоянки первісної людини. Чи міг тоді хтось подумати, що через кілька місяців на їхню землю нападуть фашисти, захоплять село, отаборяться в палаці — і печера буде схованкою для партизан.

Юрко важко зітхнув, знову пригадалася школа, постали як живі вчителька Ніна Павлівна, вчитель математики Олексій Пилипович, однокласниця Люда Щербань, вірний товариш Валерій Зазірний, син лісника Максим Коломієць. Нема їх — загинули. Одних розстріляли, інших повісили окупанти. Пригадалася остання зустріч з Людою. На світанку Юрко пішов трусити ятери і, коли вже поскладав у плетений кошик спійману рибу, побачив на стежці її, заплакану. Дівчина йшла з Козиного Броду, помітила Юрка, поспіхом витерла рукавом кофти очі, привіталася й сказала зажурено:

— Я трьох наших тільки що через Прип'ять перевезла. Пілоти. Їхній літак німці збили над Житомиром. Один з них був тяжко поранений. У дядька Юхима перебули три тижні. Тепер рушили до своїх. І я хотіла піти з ними, не взяли. Обіцяли, як виженуть фашистів, обов'язково заїхати в наше село. Тільки коли все те буде? І чи пощастить їм дістатися до своїх? Ти не чув, як там зараз на фронті?

— Не знаю, Людо, — відказав дівчині.

Посміхнулася і пішла… Пішла назавжди.

…У хаті — немає чим дихати. За день сонце прогріло дах, стіни, землю, і навіть вночі від них струмує тепло. Юрко перевернув подушку, припав щокою до прохолодної наволочки, заплющив очі. Думка знову повернулася до Кам'яного Рогу, до недавнього бою. Що ж буде тепер? Спалять фашисти Жовтневе чи почнуть брати заложників за вбитих есесівців та диверсантів? Кам'яний Ріг за сім кілометрів од села, та все може бути.

Подушка знову нагрілася. Хлопець тихенько підвівся з ліжка й вийшов на ґанок. Хотілося вдихнути свіжого повітря, а ще більше — подивитися на небо над Кам'яним Рогом. Червоні відблиски на ньому зникли. Не видно жодного вогника і в палаці. Принишкли фашисти, тремтять, бояться, щоб і до них не добралися партизани. «Доберуться, — подумав Юрко, — аби дізнатися про таємницю Червоної красуні, і тоді підземними переходами можна потрапити прямо в казарму до есесівців. А можна й просто проникнути на подвір'я палацу через водозливну трубу. Звісно, найкраще скористатися підземеллям, але ніяк не щастить розгадати таємницю Червоної красуні».

Десь далеко прогримкотів грім, сліпуча блискавка спалахнула над темним Самусевим лісом. Мабуть, буде дощ, тому так і парить. Згадав про нарубані дрова і вирішив сховати їх від дощу. Швидко повкидав їх у повітку, вніс оберемок сіна, зняв з мотузки білизну.

У повітці приязно форкали коні, ніби просили хлопця підійти до них. Звикли вони до свого нового господаря, особливо Лебідь — ходить за Юрком слідом, розуміє кожне його слово. Як побачить на лузі, перестає пастися, підійде, покладе голову на плече і тихо зітхає, Може, пригадує свого попереднього господаря, журиться за ним, тому й горнеться до Юрка, боїться і його втратити.

У напівтемряві підійшов до Лебедя і заспокійливо провів по гриві рукою, кинув коням свіжого сіна — хай поласують, бо добре попрацювали сьогодні, багатьом людям орали городи. Завтра, може, доведеться запрягати їх, скласти на воза пожитки і тікати, якщо, звісно, фашисти дозволять виїхати…

Нарешті на землю впали перші краплі дощу. Спершу він ішов поволі, ніби нехотя, а потім припустився і почав сердито періщити землю. Спалахнула блискавка, освітила темні, повислі над землею хмари. Дощ триватиме довго. На якийсь час він, можливо, й затримає карателів.

Юрко скинув сорочку, підійшов до ринви, підставив під неї розпашілу спину, голову. Вода приємно лоскотала тіло, заспокоювала, ніби змивала втому та хвилювання…

Прокинувся пізно: на кухні хтось голосно і збуджено розмовляв. По голосу пізнав посильну старостату Марину Шупик. Вона працювала в школі техробітницею і часто покрикувала на хлопців, щоб не гасали по коридорах, не заходили в приміщення в брудних черевиках.

— До села ніби знову фронт докотився, — розповідала Марина. — На світанку наїхало повно німців. Та дивні якісь, в білих полотняних штанях і в таких же полотняних піджаках. Чимало і в чорному одязі, а на рукавах та картузах — черепи! Аж дивитися страшно! — Жінка притишила голос: — Уночі бій був на Кам'яному Розі. Партизани на німців напали, на отих, що в палаці отаборилися, і всіх перебили. Чоловік, кажуть, триста поклали. І машини попалили. Староста визначає людей ховати вбитих німців. Сама чула, як наказав рубати берези на хрести. І ще бідкався Щупак, що селу може бути капут, піде за димом. Мабуть, оце в село приїхали карателі. Оті, з черепами на картузах. Мені вже й не страшно, а за дітей — боюся. Що вони кому лихе зробили? А фашисти нікого не милують, нікому нема пощади. І старе, і мале в одвіті. І коли вже скінчиться ця веремія? Позавчора Щуківку спалили, а людей розстріляли за те, що вони німців убили, як ті почали дівчат хапати і кидати в чорний фургон, хотіли їх забрати.

— Куди? — запитала мати.

— На Татарський острів. Туди їх, бідолах, везуть, а назад ніхто не вертається. У Сичівці тої неділі забрали троє дівчаток, повезли на острів. Сестра приходила, плакала: дочку старшу забрали. Перед війною школу закінчила. Думала на вчительку вчитися, а опинилася на Татарському. На роботу, кажуть. А яка там робота — ніхто не знає. Нікого до острова не допускають, з усіх боків обплутали колючим дротом. Я вже й старосту розпитувала про Татарський, а він аж засичав з переляку. «Мовчи, — каже, — і ніде не згадуй про той острів, бо зразу можеш на шибениці загойдатися». Так я й мовчу…

Марина трохи помовчала, а потім сказала:

— Мабуть, Маріє Федорівно, будіть Юрка і хай він хутчій іде в старостат, бо Щупаку там добре дістається на горіхи. Німці, як ті гуси, ґерґочуть, гніваються, а він стоїть, як пень, очима блимає та руками розводить, мовляв, нічого не можу второпати. Отож будіть, Маріє Федорівно, хлопця.

Юрко вийшов з кімнати, привітався, протер заспані очі, запитав:

— Чого викликає староста?

— Точно не знаю, а чула, ніби треба провести німців на Татарський, по отій дорозі, що сіно нею вивозять. Староста так і сказав: «Біжи до Берегових, виклич сюди Юрка, і щоб одна нога тут, а друга — там». Тож ходімо, Юро.

…У старостаті за довгим столом, заляпаним чорнильними плямами, сиділи фашисти в лискучих мокрих регланах. Поряд тупцював староста, розводив руками, безпомічно повторював:

— Ніхто ферштейн! Все буде сполнено! А чого не знаю — того не знаю!

Юрко зупинився біля порога, чемно привітався. Щупак, побачивши його, радісно вигукнув:

— От добре, що ти прийшов! Бо я аж упрів од цієї балачки. Щось їм треба, а що — не доберу. Подзвонили вранці з комендатури, наказали дати німцям провідника, щоб провів їх через луки на Татарський острів. І пан комендант доручив це тобі, щоб ти заодно й перекладачем був.

— Чого ж вони грейдером не поїхали?

— Непроїжджа зараз та дорога, — пояснив староста, — страшне, Юрку, зараз діється, тільки нема часу на розмови, хай згодом розповім. Міни поставили песиголовці на шляху. От один фургон і опинився в канаві. Поїхали вони далі, — Щупак кивнув на есесівців, — і знову бах-тарах! Викликали саперів, а їм терміново треба на острів. От начальник районної поліції порадив їхати туди через Тюківку. Так ти їх і проведеш. Дорогу знаєш?

— Знаю. Тільки чи можна по ній зараз проїхати? Там не калюжі, а озера порозливалися.

— Проїдете, — запевнив староста, — бо там піщаний грунт. І машини в них, як ті буйволи, пройдуть! А тепер розпитай, що їм ще треба, бо ми так довго балакали-говорили, що трохи й притомилися.

Юрко підійшов до есесівців, привітався:

— Пан староста наказав показати вам дорогу до Татарського острова.

— Ти говориш по-німецьки?! — радісно вигукнув молодий есесівець. — Чудово! Хто ти є?

— Я, гер офіцер, місцевий фольксдойч. Мешкаю в селі Відрадне, знаю навколишню місцевість. Мені не раз доводилося бувати на Татарському острові.

Юрко простягнув фашистові посвідчення, видане Маєром. Той прочитав, задоволено сказав кругловидому огрядному німцеві:

— Гер гауптштурмфюрер. Цей хлопчак має посвідчення, видане штандартенфюрером фон Маєром. Це про нього говорив нам місцевий комендант, радив взяти провідником.

Огрядний німець звів на Юрка бляклі, водянисті очі, запитав:

— Чи є дорога через луки на Татарський острів? Чи зможуть пройти по ній вантажні машини?

— Так, гер офіцер! — відповів Юрко.

— Яка там дорога? Бруківка чи ґрунтова? Чому її нема на наших топографічних картах? Чи цим шляхом ніхто не користується?

— Дороги там справжньої немає, — пояснив Юрко, — восени через луки возять сіно, от і виник там путівець. Є на ньому долини. Зараз вони залиті водою. Але проїхати можна. І пан староста так думає.

Фашист пильно поглянув на Юрка:

— Чи безпечна ця дорога? Чи нема поблизу великих лісів? І чи є в тих лісах бандити? Чи можуть бути на тому шляху міни?

— Я ж сказав, гер офіцер, — ухильно відповів Юрко, — що цей шлях не вважається справжнім шляхом, бо він виник сам по собі. Ним користуються, як вивозять сіно. Лісів великих поблизу немає. Є лише переліски. Але й там можуть затаїтися лісові бандити. Вони приходять з Васильківських Дач. І міни можуть поставити на будь-якій дорозі. Тут не можна ручатися, хоча до сьогодні на путівцю ніхто не підірвався.

— Що є путівець? — поцікавився фашист.

— Дорога, прокладена навпростець, якою дуже рідко користуються. На Татарський острів краще дістатися грейдером, що йде понад Прип'яттю.

— Ми маємо бути сьогодні на Татарському острові, — різко сказав гауптштурмфюрер. — Вирушаємо через дві години. Ти покажеш, як проїхати дорогою, що не позначена на топографічній карті.

Німець поглянув на годинник.

— Вирушаємо о десятій. Ти маєш бути біля передньої машини. Зрозумів?

— Так, гер гауптштурмфюрер!

— Тепер скажи старості, цьому рудому телепню, щоб він терміново підготував квартиру для трьох офіцерів. Квартира повинна бути простора, світла, чиста. Бажано, щоб господар мав корову та пасіку. Офіцери мешкатимуть на цій квартирі півтора місяця. Будинок має бути неподалік поліції, подалі від лісу.

Староста, почувши розпорядження есесівця, пошкрябав потилицю, запитав:

— А що воно за цяця цей німець? Щось велике чи така собі дрібна пташка?

— Велика, Юхиме Мартиновичу, — відповів Юрко, — капітан військ СС, має два залізні хрести, воював у Криму, бо має спеціальний нарукавний знак.

— Не така вже й велика, — роздумливо відказав Щупак, — а все ж таки пташка з кігтями. І не одна, а три. Мабуть, біля них має бути охорона. І мені буде певніше, хоч посплю спокійно цей час. Маю отакий будинок, — поскаржився староста, — а живу, можна сказати, під парканом. Як настане ніч, тікаю з хати, притулюся десь під копицею і дрімаю, прислухаюся, чи не йдуть, чи ніхто не добирається. І папірці хтось підкидає. Як не на ворота наклеять, то в двір укинуть. І все погрожують, обіцяють при першій нагоді пристрелити. Отака сила в німця, а він нічого не може вдіяти. Скажи, хай живуть у мене.

Староста задоволено посміхнувся:

— Продукти для них випишемо в громадському господарстві. І корівку для такого випадку прихопимо. І кабанчика або й двох чи трьох візьмемо…

До Юрка підійшов молодий есесівець, наказав:

— Хай староста мерщій поселяє панів офіцерів на квартиру. Ми цілу ніч були в дорозі, треба відпочити.

— Квартира вже є, — відповів Юрко, — пан староста просить поселитися в його будинку. Він дуже радий прийняти таких поважних гостей.

— Який у нього будинок?

— Найкращий у селі. Сім кімнат. Є корова, пасіка, свіжа риба.

Фашисти із старостою вийшли на вулицю. Молодий есесівець показав рукою на колону чорних фургонів, які заповнили вулицю:

— Отже, о десятій ти маєш бути біля передньої машини. Не затримуйся й на хвилину. Зараз можеш бути вільним.

Коли Юрко повернув на свою вуличку, побачив Святого, — той ішов йому назустріч. Хлопець хотів розповісти про несподіване доручення, але Павло Павлович перебив його, заговорив тихо:

— Знаю. Слухай мене уважно. Довелося нам терміново внести зміни в нашу операцію. Є можливість побувати тобі на Татарському острові. Це дуже важливо. Фашисти везуть туди якесь обладнання. На шляху підірвалося два фургони. От німці й змушені добиратися на острів через Тюківку. Непомітно подивишся, що воно там робиться. І основне твоє завдання — дізнатися, чи йде вузькоколійка в підземні виробки. Ти знаєш Кузьму Карпухна?

— Знаю, до війни працював у колгоспі рахівником.

— Він зустріне колону машин за Рогозячим болотом, отам, де путівець повертає на Татарський. Як побачиш Карпухна, обов'язково зупини машину. Він покаже, де партизани поставили міну, і ти розкажеш про неї фашистам.

— Як бій на Кам'яному Розі?

— Розколошматили есесівців та диверсантів. І танкетки не допомогли. Карта Маєра бита, і тепер доведеться, мабуть, розпрощатися з ним, бо лягає йому рівна доріжка на фронт. Можуть бути непереливки й тобі. Маємо відомості, що начальником диверсійної школи хочуть призначити одного з заступників генерала Лау. От він і почне заганяти під лаву тих, до кого з довір'ям ставився Маєр. Правда, зараз не варто про це вести мову. Поживемо, побачимо, як воно буде. Дивися не проґав Карпухна, міна спрацює безвідмовно.

— Не проґавлю.

— Як приїдете на Татарський, дивися на все байдуже, ходи, нагнувши голову, удавай, що нічого тебе не цікавить.

— Павле Павловичу, — ображено перебив Святого Юрко, — скільки можна повчати та попереджати? Хіба ж я мала дитина? Сам знаю: треба бути обережним, обачним, не робити ніяких помилок. І ви мені про це говорите, і лейтенант завжди нагадує. Кожен раз одна й та інструкція!

Стрижак сердито блиснув очима.

— Слухай, Юрку, ти мусиш раз і назавжди запам'ятати одну надзвичайно важливу річ: ми не повчаємо тебе, а вчимо. І ти повинен прислухатися до наших порад. Допустиш помилку — загинеш.

— Вибачте, Павле Павловичу, — зніяковіло промовив Юрко.

— Нічого, — кивнув головою Святий, — краще тут все обміркувати, бо там буде пізно. Завдання у тебе, Юрку, дуже важливе і небезпечне. На острові ведеться якесь надзвичайно засекречене будівництво. Татарським дуже цікавиться «Центр». Ми посилали туди наших людей, і ніхто з них не повернувся. Ти десятий наш посланець! Десятий! От і доводиться попереджати.

Дощ трохи вщух. Важкі хмари сіяли на землю густу, дрібну мжичку. На вулицях порозливалися величезні калюжі. Святий притишив ходу, струсив з ряси воду, поправив на грудях хрест на тоненькому блискучому ланцюжку:

— Привіт тобі Клара передавала. Спасибі за продукти та марки, підтримав ти мою родину. Дуже сутужно їм довелося. Діти з голоду почали пухнути.

— Чого ви зразу не сказали про своїх, — перебив Стрижака Юрко, — я б раніше заїхав, завіз борошна та картоплі. Скоро знову поїду в Київ — завезу ще продуктів.

— І не подумай, — заперечив Святий, — навіть близько не потикайся. От, бач, і знову доводиться тебе вчити. Ніколи не варто даремно ризикувати. За родиною майора міліції Стрижака, мабуть же, ведеться нагляд. Гестапо, я певен, цікавиться, хто до них ходить. Зацікавляться й тобою. Чого це фольксдойч Юрген Берг привозить продукти родині Стрижака, який зараз нібито служить в армії? От і доберуться німці до нас із тобою. Ниточка завжди доводить до клубочка. Ні, як будеш у Києві, зайдеш у монастир, передаси Кларі борошно і гроші. Так буде краще.

Святий побажав Юркові успіху, ще раз нагадав про Карпухна, повернув до своєї хати, і його висока, ставна постать розтала в сірій мряці.

Юрко теж пішов додому. Треба попередити матір про свою поїздку на Татарський острів. Із вдячністю подумав про Стрижака. Прийшов попередити про небезпеку, розповів про ту міну, що поставили на путівці, і Карпухна послав. Турбуються про нього підпільники, оберігають. Цікаво, звідки Святий дізнався про колону ворожих фургонів? А також про те, що їх має супроводжувати Юрко? Добре працюють підпільники, все їм відомо, всюди вони встигають. І скрізь у них є свої люди. Он і Кузьма Карпухно — тихий, хворий, ніхто й не подумає, що здатний поставити міну, а він своє діло робить на совість. І Святий, майор міліції, поранений, а пішов працювати в підпілля. От тобі й батюшка! Ніхто й не подумає, що він партизанський розвідник. А Клара, його дочка, послушниця, безстрашно виконує доручення підпільників. І він, Юрко, отак несподівано став фольксдойчем, «заприятелював» з гестапівським полковником Маєром.

Коли проходив повз будинок старости, побачив на ґанку Щупака.

— Іди сюди, Юрку, — покликав той. Юрко зайшов.

— Розповім тобі новину, чи воно правда, чи, може, й вигадка, а треба буде піти та подивитися, на місці перевірити цю чутку. От новина — так новина! — заусміхався староста.

— Яка новина, Юхиме Мартиновичу?

— Та тут таке почув, що ледве не вшкварив гопака. Зразу подумав, що сон мені видиться. Тільки ти ж дивися — нікому ні слова, ні півслова, бо ласих на дурничку багато знайдеться. — І зашепотів Юркові майже на вухо: — Повінь вимила хуру на Шляхетському болоті, а в ній, я думаю, має бути всяке добро. Щось там, звісно, пропало, зогнило, бо як-не-як, а скоро триста років, як відбувся бій на тій трясовині, а може, вже й більше минуло. Тільки золото та срібло ніякому часові не підвладні. Отож треба розкопати ту хуру, поняв? Мені одному таке діло не під силу, лячно потикатися самому на болото: заграєш у бурчак — і сліду не лишиться. Треба вдвох іти, один оступиться, інший виручить. Скарб, як знайдемо, поділимо порівну. Я чоловік чесний, ти ж знаєш, свого не даю, а чужого не беру, звісно, як воно без догляду не лишається. Чує моє нутро, що є на тій хурі золото. Не може не бути, бо шляхта завжди брала з собою в похід коштовні речі. А золото завжди пригодиться. Приїдеш з острова — і підемо, як земля трохи протряхне!

— Навіщо нам те золото, Юхиме Мартиновичу, — засумнівався Юрко, — дізнаються німці — відберуть. І все одно нічого за нього зараз не купиш.

— Навіщо-навіщо, — перекривив Юрка Щупак. — Щоб ти знав — уся сила в золоті. У грошах! Яка власть не буде, а золото все одно в пошані. Золото й нагодує, й одягне, дасть захист, притулок.

…Юрко забіг додому, поснідав, одягнув чоботи, фуфайку, сказав матері:

— Поїду з німцями путівцем на Татарський острів. Там ціла колона машин зібралася, а як проїхати — не знають.

Мати сполохано глянула на сина, запитала:

— Чого вони вчепилися в той острів? Знову якусь капость задумали на наші голови. Ще в червні забрали в селі Грибарі дівчат, повезли їх туди, і нема про них ніякої звістки. Зникають люди, як у прірву падають.

— Не переживай, мамо, — заспокійливо озвався Юрко. — Буду обачним, а їхати — мушу!

— Села не збираються палити? — стривожено запитала мати. — Бо що не роблю, а про карателів думаю. Може, й правду говорить тітка Марина…

— Не казав мені староста нічого, — відповів Юрко, — а я не розпитував.

— Дай бог, щоб усе було добре, — зітхнула мати і похвалилася: — Приходила до нас Марфа Солодовникова, плакала, бідкалася, що зовсім відбився її Петро від рук, не слухається, почав випивати. Збираються на досвітки, грають у карти і п'ють самогонку. Пропадає хлопець.

— Хай п'є, як у голові десятої клепки немає.

Мати витримала паузу і заговорила далі з тривогою в очах:

— Казала Марфа, щоб ти остерігався, бо Петро наміряється тебе зі світу звести. За Лесю. Не може простити, що вона тебе тримається. І Марфа сама чула, як Петро зі своїми дружками домовлявся втопити тебе в Прип'яті. Хочуть підстерегти, як труситимеш ятери, убити і вкинути у річку. Страшно мені, Юрку, таке слухати! А що робити — не придумаю.

— Не бійся, — став заспокоювати матір Юрко, — нічого мені Петро не заподіє! І чого він, як той реп'ях, до Лесі причепився? Не хоче дівчина з ним дружити, при мені говорила. І зі мною перестав вітатися, вважає мене зрадником, фашистським прислужником. А тепер ще й погрожує вбити. Та я про того Солодовника й думати не хочу. Ти теж не переживай. Побалакає Петро й перестане.

— Не кажи, — заперечила мати, — від п'яної людини всього можна чекати. Марфа дуже попереджувала, просила передати, щоб остерігався й Сергія Паламарчука, бо і той все торочить, що тебе треба вбити й вкинути ракам на сніданок… Зрадником та запроданцем називає.

— Добре, мамо, буду обережним, — пообіцяв Юрко і відчинив хвіртку.

Поблизу машин вже метушилися солдати, водії прогрівали двигуни. Юрко підійшов до передньої. Біля відчинених дверей молодий есесівець розмовляв із сивуватим літнім німцем. Есесівець підкликав хлопця, сказав:

— Оце, гер Клейст, і є наш юний провідник, він їхатиме в передній машині, показуватиме дорогу до таємничого острова.

Літній німець звів голову, сказав Юркові глухуватим голосом:

— От і чудово! Поїдемо разом з тобою, мені конче треба вирішити важливу справу. Отже, мій юний друже, сподіваюся на твою допомогу.

У кабіні величезного «опеля» сидів кремезний водій і, не перестаючи, грав на невеличкій, всіяній білим перламутром губній гармошці. Юрко звернув увагу, що більшість солдатів справді вдягнені в широкі чудернацькі полотняні штани та білі просторі куртки. На їхніх головах стриміли високі полотняні пілотки. Юрко вже знав, що таку форму носять німецькі будівельники. Минулої осені солдати в білому полотняному вбранні мурували доти біля палацу, відбудовували зруйнований міст через річку Купельницю. Отже, на Татарському острові, напевне, ведеться якесь секретне будівництво.

Знову припустився дощ, лунко застукотів по кабіні, густо зарясніли бульбашки на калюжах. Молодий есесівець і Клейст пішли вздовж колони й зникли за поворотом.

Водій перестав грати, висунувся з кабіни, запросив Юрка:

— Іди в кабіну, чого даремно мокнути під такою зливою.

Юрко зайшов в кабіну, сів на широке, пругке сидіння, подякував.

— Ох і дощ! — дивувався водій. — Справжній потоп! Добре, що тут пісок, бо під Києвом чорнозем — ледве вибралися, не дорога, а магніт.

Шофер знову заходився грати на губній гармошці, а Юрко мовчки дивився в залите водою скло і водночас думав. Хто цей Клейст? Що йому потрібно? Якої допомоги чекає цей фашист від нього? Втікач з Бобрового острова, якого пощастило врятувати в плавнях, розповідав про есесівця-хіміка доктора Клейста, який випробовував на полонених якісь отруйні речовини. Тільки того Клейста вбили повсталі полонені. А може, лише поранили, він лишився живим і тепер їде на Татарський острів? Мабуть, так воно й є. Жаль, що полонені випустили з рук цього фашиста. Цікаво, що есесівці роблять на острові? Може, знову випробовують на людях отруйні речовини? Недавно через село німці гнали колону полонених. І вели їх на Татарський острів…

Нарешті до «опеля» підійшли троє — Ремер, Клейст і високий незнайомець з рум'яним, випещеним лицем. На його мундирі поблискував новенький залізний хрест. Всі вони мовчки сіли на заднє сидіння, й одразу від машини до машини пролунала команда:

— Рушай!

Натужно запрацював мотор, і машина, важко зрушивши з місця, поволі попливла по залитій водою розгрузлій дорозі. Молодий есесівець догідливо звернувся до Клейста:

— Гер Клейст, ви зараз можете про все дізнатися від нашого провідника. І ми найближчим часом виконаємо доручення вашої матері.

Клейст одягнув чорні рогові окуляри, запитав Юрка:

— Ти знаєш, де є Бобровий острів?

— Так, гер Клейст! На протилежному березі Прип'яті, неподалік села Катеринівки.

— Так, так, — закивав головою Клейст, — там дійсно є село Катеринівка. Ти давно був на цьому острові?

— Давно, гер Клейст, ще до війни. Їздив туди, щоб подивитися на боброві хатки. Там є велике озеро, і бобри будують на ньому свої оселі.

— Як далеко той острів від вашого села? — розпитував Клейст. — І як краще проїхати до тієї місцевості?

— Човном, — відповів Юрко. — Годин за дві можна добратися, а машиною треба робити чималий гак.

— Ти зможеш повезти нас човном на острів? — запитав Клейст. — І чи немає в тих місцях бандитів?

— Не знаю, гер Клейст, — відповів Юрко, — у плавнях зараз немає нікого. Не думаю, щоб хтось лишився й на Бобровому острові. Але бандити можуть з'явитися скрізь, і треба бути дуже обережним.

— Так, — погодився Клейст, — ти міркуєш логічно, і це робить тобі честь. Поміркованість у твої роки — ознака розуму.

Клейст дістав з кишені пачку сигарет, пригостив водія, есесівця, мовчазного німця, запитав Юрка, чи він не палить, а коли той відмовився, похвалив його за відмову, сказавши, що палити взагалі нікому не варто…

Клейст швидко докурив сигарету і викинув її крізь прочинене бічне скло:

— Я хочу поїхати на острів і покласти там букет квітів з нашого саду. Нещодавно на острові загинув мій старший брат Карл… Він дуже любив троянди. І я привіз вирощені ним квіти на місце його загибелі. Це воля моєї матері.

— За яких обставин загинув ваш брат? — запитав мовчазний німець. — Невже, маючи таку охорону, став жертвою бандитів?

— Ні, гер Шредер, — відповів Клейст, — брат став жертвою свого милосердя, — його вбили полонені, які будували лабораторію й використовувалися для інших робіт… Він був гарним сином і чудовим хіміком. Рейх втратив видатного вченого…

— Висловлюю своє співчуття, гер Клейст, — якимось байдужим голосом промовив німець. — Ваш брат дійсно був відомим хіміком, і на нього чекало велике майбутнє. Дуже жаль, коли вчений мусить одягати на себе солдатський мундир і гинути від ворожої кулі.

— Ми всі — солдати фюрера, — озвався Клейст, — і мусимо чесно виконати свій обов'язок перед рейхом. Нині на нас покладається велика надія. Ми, вчені, створюємо сьогодні нову зброю — зброю відплати! Я певен, що «білий дракон» стане в неабиякій пригоді вермахту. І тут дуже багато залежить від нас — хіміків.

Клейст знову дістав сигарету, закурив.

— Так, мій брат до кінця виконав свій обов'язок перед фюрером. Ці слова повністю стосуються і вашого брата Конрада Шредера, який теж загинув на бойовому посту. Сьогодні рейх втрачає своїх найкращих синів. Ми продовжимо їх справу. Нова зброя буде створена і нещадно впаде на голови росіян. Один лише «циклон» вже знищив кілька мільйонів наших ворогів.

Шредер байдуже курив сигарету і нічого не відповів на слова Клейста, ніби не чув їх чи просто не хотів чути. Відкривши бічне скло, він випускав кільця диму й мовчки дивився, як вони танули під дрібним густим дощем.

Машина виповзла за село, поволі рухалася польовою дорогою, і Юрко прикипів поглядом до вітрового скла, намагаючись своєчасно помітити Кузьму Карпухна.

— Тут треба повертати праворуч, — сказав шоферові, — бо інакше ми потрапимо в непрохідне болото.

Водій слухняно повернув праворуч, і машина важко, як велетенська неповоротка черепаха, поповзла на високий піщаний косогір.

— Солдати падають, — знову заговорив Клейст, — і на їх місце стають нові вояки. Ми продовжимо справу полеглих. Я вітаю вас, гер Шредер, з високою нагородою, яку вам особисто вручив фюрер. Це велика, надзвичайно велика честь!

— Дякую, гер Клейст, — відповів Шредер. — Фюрер дійсно покладає на хіміків неабиякі надії.

— І ми повинні бути гідними високої довіри фюрера, — вигукнув Клейст, — ми виконаємо його сподівання. Я в захопленні від винаходу вашого брата, гер Шредер! Подібні винаходи трапляються раз у сто років. Перші випробування дали чудові результати.

Клейст важко зітхнув, сказав розгнівано:

— Але водночас допущені й певні помилки. Не варто було залучати до будівництва лабораторії полонених росіян, ні на крок не підпускати їх до нової зброї. Я вважаю, що на нашому будівництві не повинно бути жодного росіянина. — Й, повернувшись до Ремера, додав: — І жодної росіянки!

Ремер насмішкувато зиркнув на Клейста, знизав плечима:

— Гер оберст фон Зейдель дотримується дещо іншого погляду. Я особисто був присутній при розмові, коли він наказав привезти на будівництво місцевих дівчаток. Наказ оберста виконано. І це правильно. Хто буде прати білизну солдатам, прибирати приміщення, працювати на кухні?

— І все ж таки їм не місце на будівництві, — наполягав на своєму Клейст.

— Гер шарфюрер, — звернувся Юрко до водія, — зараз треба повертати ліворуч, і там буде долина. У ній нині багато води.

Шофер зупинив машину, запитав здивовано:

— Невже через це море пролягає дорога? Тут можна засісти так, що нас ніяка сила не врятує.

— Не бійтеся, — заспокійливо мовив Юрко, — долина не глибока.

— Ти певен? — недовірливо перепитав водій. — А що буде, як загрузнемо? За нами йде ще сорок фургонів. Ти розумієш, що буде, як не зуміємо виплисти з цього моря?

— Не загрузнемо, — заперечив Юрко, — я ж знаю. Кожної осені їздили на Татарський острів за сіном, і часто в цій долині була вода. Навіть півторатонка тут не застрявала.

— Гаразд, — буркнув шофер. — Але дивися, якщо загрузнемо, тебе розстріляють за саботаж.

Машина нерішуче зрушила з місця і пірнула передніми колесами у глибоку воду.

— Тримайтеся середини, — порадив шоферові Юрко, — тут пролягають колії.

Вони поволі переповзли долину і вибралися на рівну дорогу. За їхньою машиною почали переправлятися інші. Юрко пильно дивився на дорогу. Десь тут повинен перехопити машини Кузьма Карпухно.

І ось він помітив високу постать в накинутому на голову мішку, яка відчайдушно розмахувала руками. Від машини до постаті було метрів тридцять, і Юрко впізнав у ній Кузьму Карпухна.

Водій теж помітив людину, сказав Юркові:

— Що він хоче нам сказати?

— Зупиніть машину, — озвався Юрко, — я зараз про все дізнаюся.

Кузьма Карпухно порівнявся з кабіною і щось відчайдушно вигукнув, але гуркіт мотора та дощ заглушили його слова.

Юрко поклав руку на кермо, сполохано промовив:

— Гер шарфюрер, цей чоловік з нашого села, він попереджає нас про якусь небезпеку, я зрозумів це по виразу його обличчя.

Водій загальмував і прочинив дверцята кабіни. Карпухно, витираючи рукою мокре від дощу обличчя, перелякано гукнув:

— Там поставлено міну! Я сам бачив! Далі не можна їхати, бо буде капут!

Водій, почувши слово «міна», пополотнів. До передньої машини поспішав сухорлявий штурмбанфюрер і ще здалеку загукав:

— Чому знову зупинка? Чому не рухається колона? Юрко пояснив:

— Ось цей чоловік попередив, що на шляху поставлено міну. Її поставили бандити.

— Де поставили? — перебив Юрка німець. — Хто? Коли? При яких обставинах?

— Тут мої копички, — почав розповідати Карпухно. — Я вирішив їм трохи прикрити верх, щоб не затекли. Прикрив. Сів перепочити. Коли дивлюся — йде троє з Савчиного лісу. Стали отам на дорозі і щось копають. Потім витягли з торби якийсь пакунок — і туди! Я зразу й змикитив — міна! Вони в ліс, а я в село! А тут і ви на машинах.

Юрко переклав його розповідь німцеві. Той зажадав, щоб Карпухно показав, де саме стоїть міна.

Карпухно показав. Той викликав саперів і наказав оглянути шлях. Невдовзі ті обережно витягли з колії, заповненої водою, дерев'яний ящик, віднесли його в поле і там підірвали. Над полем піднявся чорний стовп землі та диму і швидко почав осідати, прибитий рясним дощем.

Сухорлявий німець подякував Карпухну, дав йому плитку шоколаду і, вирвавши з блокнота аркушик паперу, щось швидко написав на ньому. Потім сказав Юркові:

— Хай цей чоловік звернеться до місцевого коменданта, йому видадуть літр спирту. Тобі теж подяка за уважність. Чи далеко ще до острова?

— Кілометрів п'ять. І дорога тут рівна, нема ні долин, ні пагорбів.

Поїхали далі. Юрко байдуже дивився у вітрове скло і водночас намагався запам'ятати кожне слово, кожне прізвище. Про все це треба доповісти лейтенанту. Отой мовчазний Шредер, мабуть, впливова птаха. Має залізний хрест. Шредер — хімік. І хіміком був його брат, але він загинув, — тепер його роботу продовжує цей мовчазний німець. Клейст теж хімік. Вони винайшли якийсь «циклон» і знищили ним кілька мільйонів людей. Можливо, цей «циклон» і є новою зброєю гітлерівців. Невже її вироблятимуть на Татарському острові? Втікач з Бобрового острова Морозов говорив про отруйну речовину — «табун». На машинах Юрко помітив величезні металеві балони, мабуть, з отруйними речовинами. Тільки хто може про це сказати напевно? Що як захопити Клейста в полон? Привезе Юрко німців на Бобровий острів, а там їх і зустрінуть партизани. Тоді про все можна буде довідатися: і про нову, і про стару зброю. Може, й Шредера пощастить схопити, він теж багато знає.

Юрко поглянув на Шредера. Той відкинувся на сидіння, заплющив очі. На його обличчі застигла якась презирлива, болісна усмішка. І Юрко відчув, що рано чи пізно, а перетнуться їх стежки, зустрінеться він віч-на-віч з цим фашистом…

Клейст дрімав, потім відкрив очі й запитав Юрка:

— Що єсть Татарський острів? Як розуміти цю назву?

— Колись на Україну набігали татари, — пояснив Юрко.

— Татари? — здивувався Клейст. — Як могли набігати сюди татари? Адже вони живуть у Сибіру, далеко звідси.

— Татари набігали з Криму. Вони ловили людей, гнали їх на ринки і там продавали. Заходила орда і в наші краї. Спійманих людей тримали на острові, а вже потім, коли бранців набиралося доволі, їх гнали на продаж.

— Чому ж татари тримали людей на острові? — допитувався Клейст.

— Там колись добували камінь, і на острові лишилися глибокі підземелля. Вибратися з них нелегко. Навколо болота, Прип'ять… З тих часів той острів і прозвали — Татарським, а ще називають його Кам'яним.

— Он як, — подав голос Ремер. — Виходить, що ми мешкаємо на невільничому острові. Ми теж, як татари. Ловимо людей, веземо їх на роботу до Німеччини або ж примушуємо тяжко працювати. Історія повторюється!

— Ми солдати, гер Ремер, — сухо заперечив Клейст, — нам не доводиться вибирати. Ми робимо те, що мусимо робити. Перебування на Східному фронті значно небезпечніше, ніж цей оточений болотами острів.

— Звичайно, — погодився Ремер, — тут безпечніше, але там веселіше! Я вже подав п'ять реляцій, щоб мене послали на фронт, — і кожен раз — відмова!

— Тут теж, гер Ремер, фронт, — повчально проказав Клейст, — справжній фронт! З часом цей загублений серед боліт острів може ввійти в аннали світової історії. Так, так, гер Ремер!

Есесівець зневажливо махнув рукою:

— Мене найменше цікавить світова історія! Поки людина молода, сповнена сили — вона мусить жити! І жити так, як їй бажається! Я хочу воювати! І після переможної битви насолоджуватися життям. Війна — ремесло солдата. А я — солдат. Охороняти ваші хімікати, гер Клейст, справа мало-приємна! Навіть дуже неприємна! Коли я дивлюся на цей триклятий острів, мене починає нудити. Навіть пацюки втекли з острова! Пацюки! Я своїми очима бачив, як вони бігли з підземелля, кидалися в річку і пливли світ за очі! Я заздрю тим створінням.

— Можливо, можливо, — закивав головою Клейст і, намагаючись перевести розмову на іншу тему, звернувся до Шредера: — Я читав останню статтю вашого покійного брата. Які захоплюючі перспективи постають перед нами! Отак, як пацюки з острова, будуть тікати цілі народи! І бігтимуть світ за очі! Невдовзі тил наших військ буде очищено від небажаних елементів.

— Так, стаття блискуча, — погодився Шредер. — Жаль, що мій брат став жертвою своїх власних дослідів.

У машині настала мовчанка. Ремер знову задрімав і уві сні солодко плямкав губами. Водій зосереджено дивився поперед себе, пильнував, щоб не потрапити у вибоїни, наповнені водою. Шредер відкинувся на задню спинку і теж закрив очі.

Нарешті з водяної імли визирнули прибережні верби. Прип'ять. А ось і Татарський острів. Загорожа з колючого дроту, дощані вежі, смугастий шлагбаум і така ж смугаста гостроверха будка.

Есесівець в чорному плащі застережливо підняв руку, наказав зупинитися. Він підійшов до машини, перевірив документи водія і наказав своєму напарнику:

— Пропусти колону!

Довелося проїхати ще через три загорожі з колючого дроту, над якими бовваніли дерев'яні вежі з застиглими на них есесівцями — автоматниками. У дротяних загорожах були досить широкі отвори, перекриті смугастими шлагбаумами, поблизу яких стояли охоронці.

За колючим дротом в пасмах дощу сіріли обриси кількох дотів з вузькими темними бійницями. Обабіч дороги виднілися щити з написом: «Увага! Міни!»

Нарешті колона наблизилася до центру острова, де стояли довгі казарми, склади, біля них і десятків два зеніток, жерла яких байдуже дивилися в низьке, засноване хмарами небо. Насип, що з'єднував острів з лугом, був значно розширений, і по ньому прокладена вузькоколійка. На ній, ніби іграшковий, бігав невеличкий паровозик, розвозячи в різні боки такі ж іграшкові вагончики. Несподівано пролунав гудок, і на колії з'явився ще один паровозик з сімома вагонами. Він з'їхав на насип, і перед ним розчинилася широка брама, що вела в глиб підземелля…

До Юрка підійшов сухорлявий есесівець.

— Без тебе нам би важко було розібратися в плетиві цих ледь примітних доріг. І, крім того, ти помітив чоловіка, який повідомив про міну. Бачиш, за пагорбом видніється білий дах?

— Так, гер офіцер!

— Це наша їдальня. Іди й пообідай. Ось тобі талони.

Юрко подякував і пішов до вказаного будинку. Він обминув два довгих бараки, намети з червоними хрестами і вийшов на просторий майданчик. Посередині стояла шибениця, на якій гойдалося двоє повішених. Юрко підійшов ближче. Обличчя однієї страченої дівчини видалося знайомим. Та це ж Надя Нехворощ, з десятого «Б» класу. Вона жила в сусідньому селі Грибарі, а вчилась у їхній школі, бо там не було десятилітки.

Юрко відчув, як якась непідвладна йому сила стисла горлянку, перехопила подих і на очі набігли сльози. Він не міг більше дивитися на страчених і повернувся, щоб іти.

Та в цей час відчув на собі чийсь погляд. Підвів голову і побачив Шредера. Німець зневажливо дивився на нього, а очі випромінювали презирство.

— Що я бачу! — вигукнув він. — Як же це зрозуміти? Невже тобі так жаль страчених?

Юрко пересилив хвилювання і, намагаючись говорити спокійно, відповів німцю:

— Гер Шредер, я дійсно не міг стримати своїх сліз, коли побачив страчених. Я знав цю дівчину. Ми разом з нею вчилися в одній школі… І вона не була партизанкою, їй лише виповнилося шістнадцять років.

— Це не виправдання! — різко заперечив фашист. — її стратили за непокору, за протидію «новому порядку»! І мені дивно, що ти не розумієш цього!

Шредер презирливо скривився й пішов до їдальні. Він обережно обминав калюжі, намагаючись не замочити жовті, наваксовані черевики.

Юрко з ненавистю поглянув йому вслід і поволі пішов у протилежний бік, до машин. Тривога і неспокій охопили його. І треба ж було нагодитися цьому триклятому фашисту. Тепер Шредер може запідозрити Юрка в тому, що він прикидається, видає себе за фольксдойча. Як же він діятиме далі? Доповість про його сльози Маєру? Невже це провал? Треба було б не підходити до шибениці, не дивитися на страчених. Сам винен! Сам! Не міг стримати сліз! Який же я після цього розвідник? Немає ніякої витримки! Не можу бути підпільником. Треба просити, хай візьмуть у партизани, в гурті буде легше.

Дощ не переставав. Холодні струмені охолоджували розпашіле обличчя, і хлопець поволі став заспокоюватися, обдумувати своє становище. Нічого особливого поки що не трапилося. Що може йому закинути цей зарозумілий Шредер? Звинуватить, що плакав біля страчених дівчаток? Надалі треба бути обережнішим, зв'язати свої нерви міцним вузлом. Як не буде важко, а мусить вистояти, до кінця виконати своє завдання.

Оглянувся навколо. У сірій дощовій імлі солдати в полотняних штанях ставили величезні намети з квадратними підсліпуватими вікнами. Отакі намети Юрко бачив на Бобровому острові, коли разом з дідом Захарком, Вовкою та Лесею їздили збирати біле зілля.

Невдовзі він знайшов сухорлявого майора, той спостерігав, як фургони з'їжджали на насип і зникали в величезному чорному отворі, освітленому електрикою, в глибині підземелля.

— Гер офіцер, — шанобливо озвався до нього, — я можу повернутися додому?

— Звичайно, — почув у відповідь. — Скоро в село повертатиметься машина, і поїдеш разом з нами.

Поверталися в село на довгастому зеленому бронетранспортері. У машині сиділи високий лисуватий німець, якого всі ввічливо називали гер оберст, а також Клейст, Шредер і Ремер.

Клейст одразу ж, як тільки від'їхали від острова, став розпитувати Юрка:

— Ти, Юрген, народився в селі, в якому зупинялися наші машини? Ти є корінний житель?

— Так, гер Клейст!

— Хоча ти й фольксдойч, але видаєшся мені типовим слов'янином. Правда, в тебе гарне обличчя і твої очі світяться розумом. Дуже дивно, що ти так бездоганно володієш німецькою мовою. Хто тебе вчив говорити по-німецьки?

— Тато. І Карл Карлович.

— Хто є Карл Карлович?

— Учитель німецької мови. Він жив у нас, і в його родині всі говорили німецькою мовою.

— Це добре, але знання німецької мови ще не дає підстав для того, щоб вважати себе фольксдойчем.

— Я, гер Клейст, маю незаперечні документи про приналежність до німецької нації. Мій прадід та дід чистокровні німці.

— Це інша справа, — озвався Клейст, — я лише висловив припущення, що в твоїх жилах тече слов'янська кров. Адже слов'янська раса, її представники мені добре знайомі. Я довго жив у Росії, дуже довго. І в тобі, Юрген, надто багато слов'янського. Але це й зрозуміло. Ти все своє життя прожив серед чужинців. Прожили й твої предки. Однак… — Клейст підняв догори вказівний палець, — людина, в жилах якої тече хоча б одна крапля німецької крові — це вже представник вищої раси. Чи не так?

— Так, гер Клейст, — відповів Юрко, — я знаю, що кожен справжній німець повинен бути вірним солдатом фюрера!

— Я бачу, — посміхнувся Клейст, — ти гарний учень і великий послідовник доктора Геббельса. Це чудово! Але в даному випадку красивих слів не досить! За кожним словом повинні стояти відповідні вчинки, дії. Ти вже більше року живеш на території великої Німеччини, а що ти зробив за цей час для землі своїх предків? Чим ти довів, що вірою й правдою служиш «новому порядку»? Що ти зробив для фюрера, для рейху? Що зробили твої батьки?

— Про це, гер Клейст, — відповів Юрко, — ви можете дізнатися при бажанні в штандартенфюрера Маєра або в штурмбанфюрера Лернера.

— Я бачу, мій юний друг ображається, — насмішкувато продовжував Клейст, — і він, можливо, має рацію. Однак і мої слова теж справедливі. І я маю підстави висловити тобі свою недовіру. Не може той, хто вихований і вирощений більшовиками, бути до кінця вірним фюреру. Він отруєний чужою ідеологією.

Юрко мовчки дивиться у товсте вітрове скло на дорогу, на узбіччі якої виникали і тут же зникали розкошлані мокрі верби. Набридли Юрку фашисти. Чіпляються, як шевська смола, випитують, вивідують, хочуть дізнатися, як він ставиться до них. Грабіжники ви, окупанти. Усе в вас чуже, бридке, відворотне. Тільки не має він права видати себе, сказати правду. Хай колись, іншим разом.

— Чому ж мій юний друг нічого не відповідає? — в'їдливо запитав Клейст.

Юрко ще не встиг рота розкрити, як йому на виручку поспішив Ремер.

— Даремно, гер Клейст, ви ображаєте нашого юного провідника, — співчутливо промовив він, — адже ми не маємо до нього ніяких претензій. Він чесно виконав свій обов'язок. Якби не його кмітливість і наполегливість, не виключена можливість, що ми б з вами підірвалися на міні. Наш друг врятував нам життя.

Лисуватий німець уважно подивився на Юрка, запитав:

— Як твоє прізвище?

— Берг, гер оберст, Юрген Берг.

— Так це ти врятував солдатів охоронного батальйону «Вікінг» від лісових бандитів?

— Так, гер оберст!

— Ти справжній фольксдойч. Отже, всі підозри гера Клейста — безпідставні.

— Що ж, я мушу вибачитися, — розгублено розвів руками Клейст. — Але тепер знаю, хто є хто. І спокійно можу їхати на Бобрів острів з нашим провідником. Сподіваюся, ти маєш вільний час і ми побуваємо там, щоб я міг виконати бажання моєї матері.

— Так, гер Клейст, я маю час, і ми можемо поїхати в будь-який день, хоча я й працюю рибалкою пана коменданта Штарка. Я кожен день ловлю йому рибу.

— Рибу? — пожвавішав Шредер. — Це моє улюблене заняття!

Увечері, вже після настання комендантської години, бронетранспортер зупинився біля Щупакового подвір'я. Клейст ніяк не міг розбудити Ремера, есесівець спав як убитий, щось бурмотів, голосно цмокав уві сні губами.

— Надто багато випив шнапсу, — пояснив Клейст лисуватому оберсту, — це дуже погано. Солдати на цьому пустельному острові схильні до спиртного. Це дуже небажане явище, гер Редер!

— Так, гер Клейст, — погодився оберст, — але жити серед непрохідного болота, коли тебе щодня їдять табуни комарів — дуже тяжко…

Навстріч фашистам вибіг Щупак, облесливо промовляючи на ходу:

— Милості просимо до господи, милості просимо. Зараз вечеря, панове, буде на столі. Для наших визволителів є що випити, є що й закусити. Постелі теж приготовлено…

Німці мовчки піднялися на ґанок і зайшли в будинок.

— Довіз? — запитав Щупак Юрка.

— Все в порядку, Юхиме Мартиновичу.

— Молодця! А в мене для тебе є гарна новина. Але сьогодні нічого тобі не скажу: хай покортить! Та й часу нема на розмову, піду приймати гостей. Завтра прийду і про все розповім.